Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

дуже великий, але чого тільки тут немає! Яблуні, груші, сливи, кремезний горіх, що кроною накрив альтанку з різьбленим дашком. А ще: кущі смородини та малини, бузок із набряклими китицями, вже готовими до цвітіння… Навколо дерев і кущів — вічнозелений живопліт, а за ним — туго натягнута металева сітка огорожі, пофарбована в зелений колір. Сітка тягнеться по всьому периметру двору і збігається до двох боків чорної кованої брами з якимись дивними елементами: на кожній стулці — по трикутному щиту, з-під якого визирає меч. Зверху над щитом — гостре лезо меча, а знизу — руків’я у вигляді зміїної голови. Таку змійку я бачила в медпункті дитбудинку, але там вона звивалася навколо чаші.

Зупиняюся посеред алейки, звідки видно весь будинок. Першої ночі, коли ми тільки приїхали, він здався мені височезним і дуже похмурим. Насправді дім не такий уже високий і зовсім не похмурий. Стіни з червоної цегли закінчуються під дахом рельєфним рядочком, що оперізує будинок по всьому периметру, віконні рами не зовсім білі — ледь-ледь рожевуваті, навколо вікна на другому поверсі — також рельєфний узор, але не з цеглин, а з мозаїчної плитки. Тільки дах — чорний, ґонтовий, і комин чи то з чорних цеглин, чи пофарбований на чорно. Власне, дім навіть не дво-, а півтораповерховий.

Моя кімната нагорі, он за тим круглим, як ілюмінатор, причілковим вікном. На світанку я нічого в ньому не побачила — тільки густу стіну туману, що повільно перекочувався мимо вікна, як морські хвилі. Я навіть уявила себе на підводному судні капітана Немо, десь в океанських глибинах. А потім туман почав розсіюватися і в потаємний ілюмінатор зазирнула гілка розлогої липи, за липою показався сад, а вже за ним сяйнуло невелике озеро. На озері плавали кілька рябих диких качок, потім до них прилетіли два селезні. Отже, поруч із будинком є озеро.

Пробираюся через сад до загорожі — за нею видніється пологий берег, що збігає від садка до сірої поверхні озера. Трава на ньому тільки пробивається, а квіточки мати-й-мачухи вже жовтіють, та так яскраво і свіжо, ніби щойно запалені свічечки. Ліворуч від садка — кілька одноповерхових особняків, а праворуч — п’ятиповерхівка, мабуть, нещодавно збудована, бо стіни ще сяють новою лицювальною плиткою, а на вікнах видно білі сліди від побілки всередині будинку.

Мені хочеться до озера, хочеться ближче подивитися на качок. Але Борис Маркович попередив, щоб я без дозволу поки не виходила за межі садиби: «Ще буде час находитися». Боюся бути неслухняною. Страшенно боюся. Зітхаю, чимчикую додому і підіймаюся сходами нагору.

— Їсти будеш? — гукає з-під сходів Ядвіга.

Запитання пролітає мимо мене — в дитбудинку я звикла до наказів, а не до запитань.

— Іринко! Я ж тебе запитую — їсти будеш? — повторює Ядвіга.

— Буду, — опам’ятовуюся.

Звертання «Іринко» робить Ядвігу трохи доступнішою і теплішою.

— Тоді мий руки й іди на кухню.

Ядвіга готує омлет, підсмажує грінки, ставить на стіл полумисок із квашеними огірками і чашки для чаю. А я думала, що така розкішна пані їсть самі марципани і п’є напій богів — амброзію.

— Борис Маркович сьогодні не приїде ночувати, його запросили на якусь нараду чи консиліум. Щось таке… Що тобі зготувати на обід і вечерю? — запитує Ядвіга.

— Що собі, те й мені, — відповідаю згідливо.

Господи! Та я буду сиру картоплю гризти, аби тільки вона отак зі мною говорила і називала Іринкою!

— Тобі не можна те, що мені, — усміхається Ядвіга. — Ти ж іще дитина. А дітям потрібна здорова і поживна їжа. Як щодо гречаної каші з куркою на обід і сирників зі сметаною на вечерю?

— Згода, — кажу і дивуюся тому, що тут є гречка. Бо нам казали, що гречки ніде немає, тому що на неї з року в рік чомусь неврожай, тож у нашій гречкосійній країні всі змушені їсти тільки картоплю, перловку та макарони.

Після обіду хапаюся за брудний посуд, але Ядвіга проганяє мене з кухні.

— Тебе ж не мийницею посуду сюди взяли. Ще намиєшся за своє життя. Відпочивай, поки канікули, бо після них твоя лафа закінчиться — Борис Маркович хоче тебе ще й до музичної школи записати.

А після вечері Ядвіга йде до спальні. Пропонує лягти сьогодні трохи раніше і попереджає: не турбувати її під жодним приводом, а якщо зателефонує Борис Маркович — а він обов’язково зателефонує! — сказати, що в неї дуже розболілася голова, вона випила ліки, лягла і просила не будити.

Вибираю в шафі книжку про тварин і йду нагору. У книжці багато гарних малюнків, але мало тексту, і я «проковтую» її за півгодини. Спускатися ще раз за іншою книжкою боюся — борони Боже, потурбую Ядвігу. Бібліотека, що під моєю кімнатою, — свого роду передпокій. Точніше, це і є передпокій, двері з якого ведуть до великої кімнати, спальні та кабінету Бориса Марковича. Зазвичай він так довго сидить у кабінеті, що й спить там, каже: це, щоб не тривожити Ядвігу. Мені трохи дивно, що Борис Маркович так засиджується і не поспішає до такої гарної жінки на таке розкішне ліжко.

Спати мені ще не хочеться: поки не прийде час дитбудинівського «відбою», все одно не засну. Вмощуюся біля круглого ілюмінатора і дивлюся на озеро. Восьмеро руденьких диких качок і два селезні повсідалися на колоді, що застрягла біля очерету, і не ворухнуться. Якби не бачила, як