read-books.club » Сучасна проза » Руденька 📚 - Українською

Читати книгу - "Руденька"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Руденька" автора Юля Пилипенко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 40 41 42 ... 88
Перейти на сторінку:
дивилася в одну точку. Перед моїми очима завмерла якась похмура картинка: зупинилася «audi» чорного кольору, повільно опустилося водійське скло, і пролунало питання: «Я можу вас підвезти? На вулиці майже зима… а ви у футболці». До мене начебто дійшло, що дорослий вродливий чоловік, який сидів за кермом, звертається саме до мене, але я чомусь визнала за краще залишити його на поталу своїм однокласницям. Вони почали з ним «жорсткий» діалог, а він і далі звертався до мене. Я мовчки слухала їх, але не чула, дивилася на них, але не бачила… І… мені раптом захотілося плакати. Не знаю чому… але саме в цю мить потекли сльози. Він помітив це: він не просто побачив мої сльози… він почув їх… і замовк. Я мовчки ступила кілька кроків, відчинила передні двері його автомобіля і, не дивлячись на дівчаток, зачинила їх. Вони поспішили за мною і влаштувалися на задньому сидінні. Мої сльози повернулися обличчям до заплаканого вікна. Уперше в житті я сіла в машину до незнайомого чоловіка. І мені було байдуже.

Дівчатка розповіли йому, що «ми всі живемо по сусідству і раніше вчилися в одному класі». Він не заговорював зі мною, не ставив запитань. Він зрозумів мене і намагався відвернути увагу подруг від мого настрою. А мій настрій цілком і повністю відповідав пісні, яка лунала в його новій «audi»: «знаешь, знаешь, знаешь… часики стоят… и минуты с нами не говорят… сколько, сколько, сколько времени прошло… две минуты, месяц – мне все равно…» Найдивніше, що ця пісня закінчувалась… і починала грати знову. На диску була записана одна-єдина пісня. Я обернулася до нього і самими губами сказала «дякую». Він ледве помітно кивнув і далі вів розмову з моїми подружками.

Він завернув у двір, де жили мої однокласниці. Вони попрощалися зі мною, подякували йому і жартівливо попросили мене подзвонити, коли я потраплю додому. Я посміхнулася їм і подякувала за гарний вечір. У машині все ще лунала та сама пісня:

– Чому саме ця пісня? – спитала я у людини, ім’я якої я не знала чи пустила повз вуха.

– Спогади. І туга. Тобі не подобається? Диск з однією піснею. Напевно, думаєш, що я божевільний? – сумним голосом спитав він.

– Навпаки. Подобається. Дуже.

– Відвезти тебе додому? Я їхав і побачив твої очі. Вперше в житті зупинив машину, щоб підвезти когось. Я можу чимось допомогти тобі? – У нього самого були дуже гарні очі, в яких не було нічого, крім безмежної туги.

– Я вперше в житті сіла до чужої машини. Я не хочу додому. І ти навряд чи мені допоможеш, втім, як і я тобі, – чесно відповіла я.

– А що ти хочеш робити? Поїхали… поп’ємо чаю, кави… або перекусимо чи поговоримо, помовчимо… як скажеш. Я можу підняти тобі настрій?

– Я хочу… за кермо, – не знаю, чому я це сказала.

– У мене «механіка». Впораєшся? – спокійно поцікавився він.

– Так. У мене теж була «механіка». Ти мені довіряєш? – Мене здивував його спокій.

– Настільки, наскільки можна довіряти дівчинці, ім’я якої я не знаю.

– Мене звати Юля. Я теж не знаю твого імені…

– Мене звати Артур.

Ми помінялися місцями. Я натиснула на педаль зчеплення, увімкнула першу передачу і спитала:

– Куди їдемо, Артуре?

– Куди хочеш, Юлю.

– Тоді… їдьмо назустріч дощу. Ти згоден? – Я усміхалася.

– Що може бути краще? – Він сумно усміхнувся мені у відповідь.

Ми покаталися нічним містом. Він зробив мені зауваження лише один раз, коли я вже їхала під сто двадцять, просто тому, що не відчувала швидкості й не дивилася на спідометр. Ми заїхали в мій двір, обмінялися телефонами, подякували одне одному за чудовий вечір і домовилися зідзвонитися.

Артур став мені за доброго приятеля. Ми не ставили одне одному запитань, просто періодично телефонували одне одному й іноді пили разом зелений чай. Я завжди сиділа за кермом його машини. Це зробилося нашою звичкою. Він розповідав мені про свого сина, якого шалено любив, а я розповідала йому про своє навчання і життєві проблеми. Потім ми втратили зв’язок на якийсь час: не зідзвонювались і ніде не здибувались. У мене були свої переживання, у нього – свої.


Ми зустрілися випадково в барі кінотеатру 26 лютого 2005 року. Я сиділа з подружкою, з якою ми збиралися піти на останній сеанс у кіно… а Артур просто заїхав на п’ять хвилин, бо мав дочекатися в цьому барі друга, з яким вони разом вирішили пограти в казино. Він підсів до нас за столик… Я була втомлена… після тригодинного катання на ковзанах… Я все ще шукала для себе нові захоплення, які змусили мене хоча б щось відчути… І не могла їх знайти… поки до нас за столик не підсів Артурів друг на ім’я Гліб… Артур розповідав про нього з деякою симпатією і захопленням… і мав рацію. Гліб виявився гарним чоловіком… начитаним, освіченим, з надзвичайним почуттям гумору. Ми перемовилися кількома словами, бо в той період життя я, у принципі, не була здатна на більше. Але у нас знайшлася спільна тема: виявилось, що Гліб цього дня вперше грав з тренером у теніс, а я грала в теніс усе своє життя, крім останніх кількох місяців. І Гліб цього дня продав свій перший в Україні «Mini Cooper», заради якого на вуха поставили всю Європу. Ми розпрощалися: я пішла в кіно з подружкою, а Артур з Глібом поїхали в казино.

Через два дні Гліб візьме мій номер телефону в Артура і запросить мене на теніс. Через тиждень він у мене закохається

1 ... 40 41 42 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руденька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Руденька"