Читати книгу - "Заїр"

Щодо мене, то єдиний Голос, який я чув, коли повертався до себе додому, був голос Естер, який говорив про кохання. І згадуючи про ту розмову, я зрозумів, що вона тоді хотіла поговорити саме про наш шлюб.

– Коли мені було п’ятнадцять років, я дуже хотіла зрозуміти, що ж воно таке – секс. Але його вважали гріхом, він був заборонений. Я не могла зрозуміти, чому це гріх, а ти можеш? Ти можеш сказати мені, чому всі релігії, у всіх куточках світу, вважають секс чимось забороненим – навіть найпримітивніші релігії та культури?

– Я сказав би, твої інтереси досить екстравагантні. То чому ж забороняють секс?

– Через їжу.

– Їжу?

– Тисячі років тому племена мандрували, вільно кохалися, народжували дітей, але що численнішим було плем’я, то більше шансів воно мало зникнути з лиця Землі – люди билися за їжу, вбиваючи дітей, а потім і жінок, бо ті були слабкіші. Виживали тільки найсильніші, але всі вони були чоловіками. А чоловіки, без жінок, неспроможні продовжити рід.

Хтось, побачивши, що така доля спіткала сусіднє плем’я, вирішив запобігти тому, щоб те саме відбулося і в його власному. З цією метою він вигадав таку історію: мовляв, боги забороняють, щоб чоловіки кохалися з усіма жінками. Їм дозволялося кохатися лише з однією, з двома – щонайбільше. Деякі чоловіки були імпотентами, деякі жінки – безплідними, тож частина племені не народжувала дітей із цілком природних причин, проте нікому не дозволялося змінювати партнерів.

Усі вірили в те, що той, хто запровадив такий закон, говорив від імені богів, бо він здебільшого поводився інакше, ніж інші: мав спотворене тіло або хворобу, що спричиняла корчі, був обдарований чимось таким, що відрізняло його від усіх – так з’явилися перші вожді. За короткий час плем’я під керівництвом такого вождя ставало набагато сильнішим: у ньому було досить чоловіків, спроможних прогодувати всіх, досить жінок, спроможних народжувати дітей, дітей, спроможних поступово побільшувати кількість мисливців та матерів. Ти знаєш, чим найбільше втішається жінка у шлюбі?

– Сексом.

– Ти помиляєшся: найбільше жінка полюбляє годувати. Дивитися, як її чоловік їсть. Це хвилина слави для жінки, яка протягом усього дня думає, як їй зготувати смачний обід. Певно, це почалося ще за давніх-давен, коли голод загрожував винищити рід, і люди шукали дорогу до виживання.

– Ти сумуєш, що в тебе немає дітей? Тобі їх бракує?

– Це не відбулося, чи не так? Як я можу відчувати брак того, що не відбулося?

– І ти гадаєш, це змінило б наш шлюб?

– Звідки я знаю? Я можу тільки дивитися на своїх подруг і друзів: чи стали вони щасливішими, коли в них народилися діти? Одні стали, про інших цього не скажеш. Вони можуть радіти тому, що мають дітей, але це ніяк не вплинуло на стосунки між ними, не погіршило їх і не покращило. Вони й далі змагаються за право контролювати партнера. І далі вважають, що обіцянку «бути щасливими до самого кінця» слід дотримувати, навіть якщо для цього доведеться бути щодня нещасними.

– Війна погано вплинула на тебе, Естер. Вона поставила тебе перед реальністю, що дуже відрізняється від тієї, в якій ми живемо тут. Атож, я знаю, що коли-небудь помру, й тому сприймаю кожен прожитий день як подароване мені чудо. Проте це не примушує мене безперервно думати про любов, щастя, секс, їжу, шлюб.

– Війна не дозволяє мені думати. Я просто існую поруч зі смертю. Коли я усвідомлюю те, що в будь-яку мить мене може пронизати випадкова куля, то думаю: «Як добре, мені не треба турбуватися, що станеться з моєю дитиною». Але також думаю: «Як шкода, я помру, й нічого не залишиться від мене. Я була спроможна тільки втратити життя й не змогла принести його у світ».

– З людьми відбувається щось не те? Я запитую тебе про це тому, що іноді мені здається, ти хочеш мені щось сказати, але потім уриваєш розмову.

– Атож, із ними відбувається щось не те. Ми зобов’язані бути щасливими разом. Ти вважаєш, що завдячуєш мені того чоловіка, яким ти є, я вважаю, що повинна пишатися тим, що маю поруч себе такого чоловіка, як ти.

– Я маю поруч себе жінку, яку кохаю, але не завжди це усвідомлюю і зрештою запитую себе: «У чому я помиляюся, що я роблю не так?»

– Чудово, що ти це розумієш. З тобою все гаразд, як і все гаразд зі мною, адже і я ставлю собі це запитання. Але наші негаразди можна відчути в тій манері, в якій ми виражаємо свою любов. Якби ми погоджувалися з тим, що вона створює проблеми, ми могли б жити з цими проблемами й бути щасливими. Ми перебували б у стані постійної боротьби, й таке життя збадьорювало б нас, робило б активними, живими, готовими завоювати безліч світів. Але ми йдемо до того пункту, де все залагоджується. Де любов уже не створює проблем і всі вони здаються розв’язаними.

– А що в цьому поганого?

– Усе. Я відчуваю, що Енергія Любові, та, яку ми називаємо пристрастю, перестала проходити крізь моє тіло й душу.

– Але щось залишилося.

– Залишилося? Невже кожен шлюб повинен завершуватися так, поступаючись місцем тому, що ми називаємо «зрілими стосунками»? Я потребую тебе. Мені тебе бракує. Іноді я тебе ревную. Я охоче йду обідати, хоч іноді зовсім не звертаю уваги на те, що їм. Мені бракує радості.

– А мені її