Читати книгу - "Спокута"

Без краю плинув час очікування, лише ходики на стіні порушували своїм монотонним цоканням мертву тишу.

Катерина здригнулася від несподіванки, коли задзеленчав телефон. Тремтячими руками вона підняла слухавку, піднесла до вуха й затамувала подих.

– Шеф не згоден на відробіток, – почувся грубий голос.

– Ти добре попросив його? – усе ще на щось сподіваючись, запитав Сергій.

– Ображаєш, студенте.

– Що він сказав?

– Завтра ввечері, о восьмій, вийдеш з хатинки, до тебе приїдуть хлопці на чорному «БМВ», вони назвуть суму, яку ти завинив, і далі будеш мати справу з ними. Даю слово, що це круті хлопці, і як вибивати гроші, вони добре знають.

– А ти? Ти будеш з ними, Арсене? Ти ж мене не покинеш у скрутну хвилину? – Сергій був у відчаї.

– Ні, студенте. Я вмиваю руки. Мені цього разу вдалося вийти сухим із води. А якщо за справу береться сам шеф – мені не треба пхати туди свого п’ятака. Зрозумів?

– Та-а-к.

– Попереджаю: будь доволі чемним із цими хлопцями, бо вони жартів не розуміють, враз голову розколють, як грецький горіх, і прізвища не спитають.

– Арсене, хоч підкажи, що мені робити?

– У тебе два шляхи. Або десь знайти, віддати борг і забути, як мене звуть, або замотуйся в ковдру й одразу йди на цвинтар. Перший шлях вірніший, ніж другий. Бо якщо ти будеш на цвинтарі, то все одно хлопці з чорного «БМВ» своє повернуть, але доведеться вже розраховуватися не тобі, а твоїм родичам.

– У мене нікого, крім матері, немає! Не смійте її чіпати! Краще вже мене вбийте! – істерично закричав Сергій.

– Без паніки, студенте! Ти ще не напружувався, щоб знайти гроші, а вже розпустив шмарклі. Я так і думав, що ти – слимак. За все, студенте, у цьому житті треба платити. Щасти тобі!

Катерина поклала слухавку й побігла у ванну, бо їй стало зовсім погано. Відкрила холодну воду та довго вмивалася, потім знесилено сіла на підлогу. Думки зграями снували в голові, заважаючи знайти правильне рішення: чи зателефонувати Олександру, чи бігти за порадою до подруги Лариси, чи поговорити із сином і зізнатися в підслуховуванні. Нарешті вона, все обдумавши, тяжко підвелася, відчувши, як заклякла спина, заніміли ноги і вся вона змерзла так, що цокотіли зуби.

– Сину, – тихенько постукала у двері, – відчини. Є розмова.

– Заходь, там відчинено, – почулося з-за дверей.

Сергій дивився в стелю відчуженим поглядом.

Катря поставила стілець біля ліжка, сіла поруч, поклала долоню на його голову.

– Що ти хотіла, мамо?

– Я хотіла попросити пробачення в тебе за те, що підслухала твою телефонну розмову, – відповіла спокійним голосом.

На її подив Сергій не зірвався з місця, не залементував, а лише приплющив очі.

– Виходить, тепер ти все знаєш?

– Не все. Розкажи мені, щоб я знала, бо, як я зрозуміла, ти зараз у скрутному становищі.

– Це дійсно так.

– Довірся мені, сину. Можливо, усі твої хвилювання – лише буря у склянці води.

– Ні, мамо, фортуна від мене відвернулася назавжди, – із прикрістю та розчаруванням сказав Сергій.

– Не такий страшний чорт, як його малюють. Розкажи мені все, і ми разом знайдемо вихід.

– Я тобі говорив, що підробляю.

– Так.

– Я тримав у таємниці, чим і де заробляю гроші. Ти навіть не здогадувалася про… про… – Сергій замовк і знову заплющив очі. – Мамо, я хотів якнайкраще… Я бачив, як багато тобі доводиться працювати, як ти мила під’їзди, як перекладала ночами тексти, як пекла нишком від усіх пиріжки вночі, а вранці віддавала бабцям на базар, щоб їх продавали.

– Я гадала, що ти про це не знав.

– Я розумів, що ти все це робиш не для себе, а задля мене, щоб я ріс, як діти в повноцінній сім’ї, де є батько. Ти працювала за себе й за батька, тому я його не хочу бачити та не бажаю нічого про нього знати. Я теж хотів чимось тобі допомогти, але розумів, що треба вчитися в інституті, отримати професію… Ще в студентські роки бачив, як деякі мої одногрупники гарно вдягаються, мають у гаманці не кілька гривень, а кілька сотень доларів. Зблизився з ними і… Ще тоді почав підробляти продажем наркотиків.

– Що-о-о?! – Катерина не повірила своїм вухам. – Ти… ти… Ти продавав наркотики?!

– Вибач, мамо, але це так.

– Як? Як ти міг?! Чи ми з тобою не розмовляли на цю тему? Чи ти не погоджувався зі мною, що це зло нашого століття? Чи не ти говорив, що якщо не зупинити цю пошесть, то наступного покоління вже не буде, а якщо і будуть діти, то неповноцінні?!

– Так, казав.

– Виходить, що я з дитинства намагалася тебе вберегти від цієї гидоти й не змогла?

– Я сам ніколи їх не пробував.