Читати книгу - "Голос перепілки"

«Ситим», – вивів старанними літерами Мартин.

– Залишися в класі, – промовила після уроків пані Кася.

Учні один за одним випурхували з класу. Мартин чипів за своєю партою й потирав руки. Він про всяк випадок поправив постоли, які Ярко таки повернув йому взамін за розв’язану задачу. Мартин навіть не норовив з’ясовувати з ним взаємини: кулакам ніяка голова не пара. Саме це щоразу повторювала пані Кася.

Мартин не знав, що на цей раз могло скоїтися й чому пані вчителька залишила його в класі. Усі домашні завдання він виконав, жодної поганенької оцінки, крім приключки із заповідями Божими. Та й учителька відає, що він їх уже бозна-коли вистудіював.

Пані Кася приступила до Мартина й сіла за сусідню парту. Це виглядало дещо кумедно, позаяк вона де-де улазилася між партою й лавицею. Мартин побоювався, щоб вона ліктем не потурила чорнильницю. Не потурила! Пані вчителька тримала в руках якийсь звиток.

– Ти частенько прогулюєш школу, Мартине. Андрусь казав, ти хочеш залишити її, бо не маєш у що взутися?

Мартин мотнув головою. Він не знав, чи гніватися на Андруся, чи на себе.

– Я тобі дещо принесла. Ось, приміряй! – Пані вчителька розвила звиток. Там були черевики. Нові-новісінькі! Від них пахнуло раєм!

Тепер Мартин точно знав, що пані Кася потрапить до раю. І якщо туди втрапить і він, там буде пахнути новими черевиками. Хлопець глибоко втягнув повітря й надовго затамував його в легенях. Він повторив це двічі, тричі… У нього ніколи ще не було таких черевиків! Хіба що в притулку. Але там вони так не пахли.

– Подобаються? – перепитала пані вчителька.

Мартин зірвався зі стільця, ухопив черевики й міцно притиснув їх до себе. Відтак підбіг до пані Касі, обняв її разом із черевиками й аж тепер отямився. Раптом притих. Сів за парту. Поклав черевики перед учителькою й опустив голову.

– Пані вчителько… я не можу їх узяти.

– Вони тобі не подобаються?

– У нас нема грошей, щоб заплатити.

– Мені не треба платити. Це подарунок.

Мартин не знав, що треба казати в таких випадках. Він розумів, що «дякую» – це надто мало. Йому, Мартинові, досі ніхто не робив таких дорогих подарунків. І взагалі нічого не дарував. Хіба що в притулку.

– Дякую, – сказав Мартин і поцілував учительку в руку. Досі він нікого ніколи не цілував у руку. Навіть не знав, чи можна так робити в цій ситуації. Ще раз глибоко вдихнув повітря, яке пахнуло новенькими черевиками, пригорнув їх до себе й вибіг за двері. За мить знову повернувся й зупинився на порозі.

– Я забув вам сказати, що сьогодні помолюся за вас, пані вчителько. І завтра теж. І післязавтра. І післяпіслязавтра!

– Мамо, дивітси! – гукнув Мартин іще з порога. – Дивітси, шо я маю!

Стефки вдома не було. Мартин прив’язав черевики над ліжком, щоб цілісіньку ніч вбирати в себе їхній дух. Ото Стефка здивується!

Наступного дня він знову причалапав до школи в постолах. Боявся, що дух із черевиків вивітриться й утече, якщо він їх хоч один-єдиний раз взує до школи. Тоді вони вже не зможуть так пахнути.

За тиждень Мартин до школи не пішов: його постоли геть-чисто розмокли.

Пані Кася стояла біля хвіртки. Перед нею була низенька глиняна хатинка, побілена синім вапном і обкладена збоку лабузом.[92] Поруч – дошка на двох ковбанцях, на яку можна присісти для відпочинку. Від неї – стежка до сусідського перелазу. Біля перелазу жоднісінького бур’янця. Криниці на подвір’ї не було. «Мабуть, беруть воду в сусідів», – прикинула пані Кася. Біля живоплоту росла молоденька яблуня, на якій уже зав’язалися перші яблучка. Пані Кася торкнулася клямки. Двері не були замкнені. Стефка сиділа біля печі й дивилася на почорнілий блят, на якому виднівся скупенький рядочок краяниць.[93] У хаті пахнуло пригорілою картоплею.

– Слава Йсу! – мовила вчителька.

– Слава навіки, – стрепенулася Стефка, поправляючи на голові вицвілу платину.

Пані Кася пробіглася поглядом по хатині. На вікні горів каганець. Напевно, хтось недавно підтягнув ґніт, бо полум’я віддавало світло майже на цілу хатинку, хоча надворі ще не було темно. На стінах висіли образи. Під стіною в кутку – ліжко. Над ліжком на довгій поворозці – нові черевики. Біля ліжка – лавка, накрита сірою самотканою веріткою, стіл і два високі грубі стільці. Мартин сидів за столом і рихтував дошки на дранку. «Значить, і стільці – його робота», – подумала пані Кася. Учителька знала, що Мартин завжди допомагає по господарству та ще по людях на шматок хліба підробляє. Побачивши пані вчительку, він зірвався на ноги й за мить став біля Стефки.

– Це пані Ковальська, моя вчителька, – вистрелив він поквапливо, плутаючи з переляку слова.

Стефка знітилася, підвелася, ще раз поправила пальцями тоненьку платинку на