Читати книгу - "До зір крізь терня, або хочу бути редактором"

Наголоси у словах багато важать. Візьмім, насИпати і насипАти. На письмі, де не позначено наголосів ці два слова годі розрізнити. А вони значать не одне й те саме. Засвоюючи мову з тексту, читач не може засвоїти правильного наголосу. Найкраще засвоювати правильний наголос з живої мови, з радіо або ТБ, чи на виставі в театрі, якщо ці заклади під опікою Редактора від Бога. Редактор радіо чи ТБ відповідає за правильне наголошення. У цій царині політика злиття мов наробила чимало шкоди. Мовознавство під зорями Кремля спотворило наш наголос у низці слів, і це не сприяє розвитку мови, а навпаки збиває з пантелику мовців. Псують наголос у мові також і поети, які заради рими міняють наголос. І то не якісь початківці, а й метри. Пише М. Рильський:

“Як же так убого ви живЕте Чом так занепали ви, скажіть, Щоб у дні космічної ракЕти Солов’я не в силі зрозуміть?”

Якби метри вдавались до редакторів, і редактором був би автор цих рядків, то ця строфа звучала б так:

Як же живетЕ ви так дрімуче, Чом так занепали ви, скажіть, Щоб у дні ракет до-зір-ідучих Солов’я не в силі зрозуміть?

Слова несетЕ, беретЕ, живетЕ, даєтЕ ми наголошуємо на останнім складі. Інакше – це київське койне.

ГАРАЗДИ чи ГАРАЗДИ?

Слова гаразди і негаразди часті гості сьогодні у ЗМІ. Але на радіо й телебаченні вони, очевидно, часом або й завжди звучать неправильно, бо словники не одностайні щодо наголосу в цих словах. Якщо Б. Грінченко та СУМ АН УССР наголошують його на И: гараздИ, то РУС АН УССР наголошує на А: гарАзди. І словники незалежної України повторюють цей нонсенс. Так РУС, виданий ”Абрисом”, пише “бажати усяких гарАздів”. Чисте тобі койне, а не українська мова. Почну з приказки: “Нема бідИ, щоб не вийшли гараздИ, і нема гараздУ, щоб не вийшов на бідУ”. Ця приказка свідчить, що слово гарАзд й у непрямих відмінках треба наголошувати на закінченні: у гаразді, гараздОм тощо. І на це є доказ. Словник Желехівського: “оставайтеся в гаразді”.

РУКОПИСНИЙ чи РУКОПИСНИЙ, ПРАВОПИСНИЙ чи ПРАВОПИСНИЙ?

У “Букварі южноруському”, укладеному Т. Шевченком, рукою Шевченка у слові рукописна, посталено наголос на О. І це відповідає нашій традиції наголошення: коли від три-і-більше-складових іменників з жіночим наголосом (на другому складі від кінця) ми творимо прикметники, то наголошеним у прикметниках лишається той самий звук, хоч тепер цей наголос – дактилічний:

Ямпіль – Ямпільський, колОдязь – колОдязний,

дурИсвіт – дурИсвітський, коштОрис – коштОрисний,

ненАвисть – ненАвисний, літОпис – літОписний (А. Кримський ),

отже рукОпис – рукОписний, правОпис – правОписний.

Так ці слова наголошувано, поки до них не взялися “академіки”. Хоч правильний наголос у слові рукОписний зберігся в РУСах АН УССР до 1962 р. Але Академія УССР поклала край такому відхиленню від братніх мов. А незалежні від логіки сучасні фахівці не можуть, та й щиро кажучи, не хочуть щось із цим робити.

ТІСНЯВА чи ТІСНЯВА, ТРІСКОТНЯВА чи ТРІСКОТНЯВА?

Українським словесним формам великою мірою властивий дактилічний наголос – на третьому складі від кінця: кОлесо, пОдруга, зАчіпка, пОдушка, рЕшето, рішення, серЕдина. Саме такий наголос фігурує й у словах пліснява, тупОтнява, тИскнява (Грінченко), шамОтнява, пИскнява (Грінченко), гуркОтнява.

Ці приклади відбивають акцентологічну модель, за якою наголошувано слова такої структури. Та, на жаль, логіка не часто гостює у тих, хто записав у совєтських, а потім і в “незалежних” словниках форми тіснЯва, тріскотнЯва, пискотнЯва, стрекотнЯва. Чи ж може мовець, який стало говорить тупОтнява, гуркОтнява, шамОтнява, говорити раптом тріскотнЯва, пискотнЯва? Або після плІснява і тИскнява – говорити тіснЯва?

Десь-таки, моделі, схвалені нашим мовним центром, не так легко ламати згідно з примхами не дуже підкутих спеців. Але словники видруковано, розтиражовано і ними керуються вчителі та творці мовних конкурсів. Наш поет-мученик заклинав: “Орися ж ти, моя ниво, долом та горою…”. Ореться академіками. А що