Читати книгу - "Пан Халявський"

Батенько мали таку вдачу, а може, й комплекцію, що, зробивши діло, потім уже міркують, чи добре се вони вчинили. Отак і тут. Вони взялися думати — і, не знаю чого, спало їм раптом на думку, що не парубки, вже покарані, а брати та інспектор завинили, чому не вчилися, для чого, бувши відпущені з училища, пішли на вечорниці, чого ніхто їм не доручав. А того батенько й не подумали, що се були свята, празники — яка тут наука? Чи можна робити діло? Треба гуляти, слід веселитися; свята раз на рік бувають; не мучитися ж у такі дні над книжками! Чудні оті старі! Їм як спаде щось на думку, так вони й держаться його, — отак і батенько вчинили тепер: укріпившись на сій думці, стали дратуватися гнівом дедалі більше й більше і придумували, як покарати дітей?

Ото як вони те обмірковували, матінка тим часом, через властиву почуттям і серцю їхньому ніжність, хоч і за нелюбого через його каліцтво сина, та бачачи його, потерпілого дуже, плакали однаково так, як і за мною, пестунчиком своїм, коли б се сталося зо мною. Серце матері — незбагненна річ!..

Оплакавши страдника Павлуся й бачачи, що слізьми нічого не зарадиш, вони заходилися лікувати його і для того покликали сільську знахарку. Жінка в своїй майстерності дуже вправна була! Могла б стати в ряд з луччим німцем-лікарем. Вона коли, бувало, скаже, що хворий не видужає, а помре, то якраз так і станеться. А втім, і сама казала, що вона до видужання не мала дару лікувати, хіба що хворий сам собі догадається та й видужає. Звольте ж, що воно вийшло. Ся розумна й досвідчена жінка заходилася зміцняти занепалого вкрай Павлуся. І, признаюся, спосіб її був найближчий до натури. Вона, викупавши його в різних травах, розпареного, наказувала негайно виносити на мороз, поки добряче перемерзне. Знаючи своє діло, вона доводила, що й залізо отаким способом загартовується і від того стає міцніше; та то ж залізо бездушне, а се людина, витвір іншого роду, добріший, отож йому скоріше допоможе. Та, незважаючи на сей та інші отакі способи, Павлусь не дістав полегшення, а знемагав дедалі більше й більше. Така вже, видати, була квола його натура!

Після першого досвіду з Павлусем матінка взялись обмірковувати, від чого то їхні синочки, майже діти ще, — ну що там: Петрусеві 18, Павлусеві 17, а мені 16 літ, — набралися такої охоти ходити на вечорниці, й вирішили: «Се ніхто інший, як Галушка! То він їх усього навчив, чого дітям на їхній не половинний розум ніколи б не спало». З отакими скаргами на інспектора вони хотіли йти до батенька і, як завсіди робили, перше подивилися в дверну шпаринку, що вони роблять і в якій пасії перебувають. А батенько, як я сказав вище, дедалі більше сердячись, кінець кінцем, осатаніли вкрай, а чого — матінка не знали. Відома ж бо їм дуже добре була батенькова комплекція, що в таку годину не підходь до них ніхто: ні правдивий, ні провинний — усім буде одна шана: кулак і лящі. Так ото тому вони й не пішли, а розміркували, що лучче залучити до себе батенька, і для того вдалися до звичайних своїх хитрощів. Голосного плачу батенько терпіти не могли й ще дужче сердилися; та коли матінка плакали тишком і жалісно, тоді батенько, аби тільки побачили, одразу ж розчулювалися й ходили самі вже коло матінки. Видати, в такий час у батенька пробуджувалося кохання, а від того й жаль. Звісно, проживши близько двадцяти літ у безпорочному подружньому житті, вони обоє вже налюбилися й вилюбилися; та все ж, бачачи скорботу близької особи, пробуджується якесь особливе почуття, наче любовний спогад, і породжує вже самий тільки жаль. Я се тепер зазнаю на собі.

Так ото матінка, за звичаєм, і стали в сусідній від батенькової кімнати хлипати, немовби здержуючи себе від плачу. Коли батенько те помітили, то й отямились, як я се описав. Де подівся гнів той! Вони, за своїм звичаєм, стали ходити навшпиньки коло матінчиної опочивальні й усе заглядали в непричинені навмисно двері, покашлювали, щоб звернути їхню увагу.

Та матінка в думці на своє горнули: не одразу піддавалися батенькові, а разів десять, помітивши батеньків ніс, що висовувався з-за дверей — у батенька був дуже довгий ніс, — вони, бувало, тільки тоді й спитають: «А чого ви, Мироне Йосиповичу? Чи не бажаєте чого?»

Тут батенько ввійдуть сміливо й пояснюють, що їм треба.

Так сталося й тепер, та батенько не виявили бажання ні на що, а стали казати так:

— Я прийшов з вами, Текле Зіновіївно, порадитися. Хоч би там що, а ви мені жінка» друг, сожителька й порадниця, законом мені дана, а до того, ж мати своїх і моїх дітей. Що мені з ними робити? Порадьте, будь ласка. Закон нас з'єднав; так коли мені ріжуть, то й вас повинно боліти. Дайте мені раду, а то в мене голова обертом іде, наче після приятельської гульні.

— Коли б я знала, Мироне Йосиповичу, — сказали матінка хитренько, — що ви на мене не розсердитесь за мій дурний жіночий розум, то я дала б вам найрозумнішу раду.

— А нуте, нуте, що ви там скажете?

— Знаєте що? Сини наші вже дорослі, дійшли повних літ, бороди голять; оженіть їх, Мироне Йосиповичу!

— Чортзна-що таки ви, матінко, кажете! Кого женити?

— Петруся й Павлуся; та й Трушка б я оженила, щоб одвернути від розбещеності.

— З чого такі дурощі лізуть вам у голову, душечко?

— Це не дурощі й зовсім не дурна думка. Ожениться чоловік — і всі свої пустощі, навіть дурість свою кидає. Недалеко ходити: живий вам приклад ви самі. Згадайте, що тільки витівали ви в тутешніх краях? Вуха горять, згадавши про те. Вас скрізь мали за розпусника, і жодна панночка не