Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

Фрейд розглядав події 15 липня радше крізь призму природного катаклізму, аніж переломного моменту в політиці; він вбачав той день, як вивідав Райх, «як катастрофу, що нічим не відрізняється від цунамі»{161}. (У своїй праці «Психологія груп та аналіз еґо», 1921 року Фрейд порівнював революційно налаштований натовп із «тимчасово бурхливим морем» й далеко не з «високою хвилею, що ховається в глибині океану».){162} Фрейд не був надто певним, чи маси й справді були готовими до свободи. Для нього натовп був «первісною ордою», імпульсуючою несвідомою юрбою-хитавицею, яка шукала, мов те стадо, господаря, що повів би її за собою. Тоді на вулиці Райхові здалося, що він бачив щось абсолютно інше — натовп, що самовіддано шукав правосуддя, бо ж пізнав лихе придушення своїх прав.

Пізніше того ж року у відповідь на повстання Фрейд напише «Майбутнє ілюзії», — книгу, в якій стверджуватиме, що маси — то «ліниві й неосвічені: ті, що не поділяють любові до інстинктивної відмови від прав». Фрейд вважав, що в результаті маси повинні навчатися та бути заляканими елітою до рівня сприйняття репресій, як передумови цивілізації (психолог, що вивчав психологію мас Густав Лє Бон, якого Фрейд цитує у своєму есе, писав про маси як про «екстраординарно довірливі та відкриті до впливу»){163}. Таке переконання повіз із собою до Америки його небіж Едвард Бернейз, який шукав способів застосунку Фрейдових інсайтів для маніпуляції натовпом. 1928 року Бернейз написав свою книгу «Пропаганда», у якій досліджував шляхи, якими маленька групка «невидимих ляльководів» могла «регламентувати суспільну думку». У листі до свого небожа Фрейд хвалив «Пропаганду»: «Чітка, розумна, та вичерпна… читаю її із задоволенням [і]… бажаю тобі успіхів у всіх починаннях»{164}. На великий жах її автора, книга надто вже сподобалася Йозефу Геббельсу, й той пізніше використовуватиме декотрі з її ідей як, за словами Бернейза, «основу його кампанії з винищення євреїв».

Майбутній Нобелівський лауреат Еліас Канетті, тоді студент-хімік Віденського університету, був, як і Райх, членом «покоління 1927-го»; то був «найважливіший день у моєму житті», писав у своїй автобіографії «З факелом у вусі» (1982) про події, свідком яких він став того дня у Відні: «Від того моменту я мав точне уявлення, як виглядав штурм Бастилії. Я став частиною натовпу, повністю розчинився в ньому, я не відчував навіть найлегшого супротиву тому, що робив натовп». Розлючений тотальним бажанням будь-якого відчуття правосуддя по судовій справі Шаттендорфських вбивць, той поїхав на велосипеді долучитися до демонстрації. «Збудження, — писав він у своєму класичному дослідженні «Маси і Влада» (1960), — все ще вирує в мені. Із усього, що мені довелося пережити, то було чимось найбільш наближеним до революції».

Повернувшись додому з повстання, Канетті прочитав Фрейдову «Психологію груп» (1921), і йому стало гидко від прочитаного. Фрейд та інші автори, такі як Лє Бон, писав він тридцять три роки потому, «закрили себе в протистоянні масам, натовпу; вони вважали їх за прибульців чи то взагалі боялися; й коли вирушали на їх дослідження, то рукою подавали сигнал: на десять кроків від мене! Натовп здавався їм чимось прокаженим, був наче захворюванням… Для них було особливо важливо, зіткнувшись із натовпом, залишатися при холодному розумі, не піддатися спокусам натовпу, не злитися з ним». На відміну від Фрейда, Канетті казав, що він «знав натовп зсередини… я бачив натовп навколо себе, [і] також бачив натовп у собі».

Райх також відчував заразну енергію натовпу в собі. «Коли натовп біжить, — писав він після подій 15 липня, — людина відчуває беззаперечний поклик бігти разом з ним»{165}. Шукаючи власного пояснення тому, що сталося того дня, й розчарувавшись у Фрейді, Райх звернувся до Карла Маркса. Хіба ж Відень не був на межі революції, яку Маркс так охоче передбачував? Після його зустрічі із Фрейдом у Земмерінгу, Райх та його сім’я поїхали на відпочинок до мальовничого гірського селища неподалік Інсбрука, що зветься Ланс. Там Райх уперше прочитав «Капітал» — дещо запізно, як на популярність Маркса поміж соціал-демократів. Він усвідомив: те, що Маркс зробив для економіки, було так само радикальним, як і те, що Фрейд зробив для психіатрії, й роздумував про злиття думок обох. Маркс вів його до Енґельсової книги «Витоки сім’ї, приватна власність та держава», й до читання інших критиків патріархії, таких як Йоганн Якоб Бахофен. Сам по собі статус батька, вакансія, яку Фрейд зайняв у світі ідейного натхненництва, тепер піддавався сумнівам. Райх повернеться зі своїх студій на відпочинку, що протривали до завершення літа, зовсім іншою, ретельно радикалізованою особою.

Тоді, завітавши до Фрейда у Земмерінг, Райх попросив батька психоаналізу проаналізувати його і, коли Фрейд відмовив, сприйняв це як велику образу, навіть попри те, що Фрейд на той час вже був таким слабким, що вів лише трьох пацієнтів. Енні Райх вважала, що саме Фрейдова відмова особисто проаналізувати Райха посприяла не лише розірванню його зв’язків із Фрейдом, але й з реальністю. На той час Енні Райх проходила аналіз у Анни Фрейд і, судячи з того, що Райхова дружина розповідала, під час сеансів Анна Фрейд писала Джонсу, розриваючи обітницю лікарської таємниці, що зробила висновок: Райх, хоча харизматичний та вражаючий, був психічно нестійким, і це могло «погано для нього завершитися»{166}.

Є фото Райха, на якому йому 30 років: він стоїть у снігу на подвір'ї гірського санаторію в Давосі, що у Швейцарії, у лижному комбінезоні, роздумує, запхавши руки в кишені. Інше своє фото, зроблене в той же час і з тією ж невдоволеною гримасою, Райх підписав «Конфлікт із Фрейдом». Райхова третя дружина Ільзе Оллендорф пізніше писала в біографії Райха: «Фрейд… замінив йому батька. І те, як він його забракував, на думку Райха, не