Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

— Він же не навмисне створює в мені ці комплекси, страхи? — запитав я раптом. — Важко уявити, що він садист.

— Не ісповідимі шляхи душі, — сказав лікар, піднімаючись: відчувши, що я заходжу по другому колу. — Якщо знадобиться ще допомога — дуже радий вас бачити.

— А, я ось що хотів сказати, — обернувся я вже в дверях, — у надісланій повісті він описує пожежу в будинку письменника...

— Це все схоже на, може, і неусвідомлене, викликання у вас нових стресів. Ймовірно, несвідомо він хоче, щоб ви знову прийшли до нього. Якщо ви вірите у зв’язок слова з дійсністю, то ви, почитавши про пожежу, повинні стривожитися, побігти рятувати його книги. Це було б самогубством, ні в якому разі цього не робіть. Не з’являйтеся у нього. Кликати сам він вас не буде — його завдання, ймовірно, через збудження у вас різних почуттів, домогтися, щоб ви самі прийшли до нього. А це вже майже гарантія, що там ви остаточно потрапите до нього в руки.

— Але навіщо я йому там? — я не розумів. — Що він мене — хоче зжерти, чорт забирай?

— А ось цього вже я не знаю, — відповів серйозно лікар. — Моя справа вас попередити: не писати, не телефонувати і вже принаймні не ходити до нього. Ось моя порада. Його підсвідомий розрахунок — ваші ослаблі нерви.

— До побачення!

— Всього доброго.

Я вийшов з головою повною, як бочка. Чорт візьми, цей типчик теж хороша штучка. Він чесно зробив свою справу, відпрацював чималі грошики, але наскільки можна вірити його схемам? Правдоподібність ще не правда, не істина. Біс його знає, як все насправді.

І я закрокував через сквер до тролейбусної зупинки.

Усе ж з цього дня я отримав в руки якусь стратегію поведінки і відчував себе більш впевнено в очікуванні чергового томика. Але томик не надійшов.

Незабаром я зі сміхом згадував свої страхи, відвідування психіатра. Все це мені здавалося далеким, диким. Добре, що я нікому про це не говорив.

І ось, закручений звичайною, але такою приємною міською метушнею, занурений в гущу життя, де почував себе як риба у воді, я одного разу зустрічаю в газеті невелику замітку. Як сьогодні пам’ятаю, це була тепла осінь, я сидів у скверику біля Площі Свободи, очікуючи Роберто. Так, того самого Роберто, з якого все почалося. І раптом випадково читаю:

ПОДІЯ В САНТШПІЛІ

Коли я приїхав на місце подій, тут вже не було, на що дивитися. Крім чорного димаря, що стирчав у небо, і купи попелу, я нічого не побачив. Трупи господарів відвезли за дві години до мого прибуття. За розповідями сусідів, тут жила непримітна сім’я з двох людей, яка ні з ким не спілкувалася. Кажуть, господар був вільним журналістом, але ніхто не міг пригадати, де він друкувався. Дружина була домогосподаркою. Вважають, що пожежа сталася через порушення техніки пожежної безпеки, серед ночі. Господарі задихнулися в диму. Є також припущення, що вони були пограбовані, вбиті, а потім злочинці підпалили будинок. Триває слідство.

Я струснув головою. Значить... Не міг же цей шизофреник себе самого підпалювати, щоб довести мені, що він у своїй повісті не бреше, передбачає майбутнє. Ставити своє життя на карту, щоб звести з розуму малознайомого телерепортера? Ні, такого ідіотизму я допустити не міг. Тоді — що?

Я підвівся і пішов у сквер гуляти. Я тепер думав тільки про себе, про своє здоров’я, як і радив лікар. Ну, нехай згоріли всі ці його «декамерони», «королі ліри». Мені до того яке діло? Я був стурбований тим, що світ знову поплив перед моїми очима: тому що цей маніяк знову все передбачив. Можливі збіги, але чи не занадто їх багато? Як взагалі це могло статися? Про це тепер ніхто ніколи не дізнається.

Тут мені в голову прийшла одна дивна думка: а чи не містифікує мене і далі цей шизик? Він знає, які зазвичай газети читають телерепортери, він дає в них інформацію... Я тут же пішов і зателефонував до редакції, де мене запевнили, що подія мала місце, що такий собі Пікач — їх власний хронікер і так далі.

Вже повертаючись від телефонної будки, я лицем до лиця зіткнувся з Роберто.

— Вибач, старий, спізнився.

— Нічого, — відповів я, — слухай. Ти пам’ятаєш Герберта Соареша — ти ще рекомендував мені цього типа для зйомки.

— Соареш?.. — задумався Роберто. — А, цей літератор, писака. А що? Ти тоді з’їздив до нього?

— Так. А ось тепер... — я показав йому замітку в газеті. — Він згорів разом з дружиною і своїм будинком.

— Ти дивись, — сказав Роберто. — Слухай, ну так як будемо робити?

—