Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

– У тебе був чоловік? – спокійно запитав він таким тоном, немов ішлося про буденні речі.

Але бідна Яринка мовчала, тремтячи всім тілом, а потім швидко підхопила свою сорочку і затулилася нею.

– Відповідай! І не смій брехати, бо буде тобі непереливки! – гаркнув купець.

– Ні! – вигукнула дівчина, не розуміючи, навіщо йому це знати, а купець задоволено кивнув.

– Гаразд, одягайся! – наказав він, а потім через товмача звернувся до Набхана: – Добре, я куплю у тебе цю дівку і дам за неї п’ять монет сріблом.

– Е, ні! Двадцять монет золотом! Ти тільки поглянь, яка красуня! – запротестував Набхан.

– Тільки й того, що красуня! – глузливо відповів купець. – Вона й двох слів зв’язати не може!

– Налякана просто! Адже в дівки ще молоко на губах не обсохло, а ти їй так одразу роздягнутися наказав! Це вона від сорому! – усміхнувся Набхан. – Двадцять!

Купець і Набхан торгувалися довго, але, нарешті, зійшлися на десяти монетах сріблом, і купець прямо на місці відрахував татарину гроші. Набхан кивнув Яринці на прощання, але вона цього навіть не помітила, перебуваючи в ступорі. Старий знизав плечима і пішов геть, задоволений отриманою сумою – він розраховував на меншу. Щасливий Мазрук, не удостоївши Ярину поглядом, поквапився за батьком. А купець повів Ярину до своїх возів, де наказав слугам за нею наглядати, і пішов, задоволено всміхаючись.

Обоз рушив далі, а Ярина сиділа на возі, не тямлячи себе від пережитого приниження і не розуміючи, куди і навіщо її везуть, що з нею буде далі і як учинить із нею цей купець. Сльози повільно текли по щоках, але Яринка їх не витирала. Уже ввечері до неї підійшов старий слуга, принісши їжі. Але дівчина не стала їсти, забившись у куток воза й зіщулившись у грудочку.

– Ти, дівчинко, поїж, бо завтра можуть і не погодувати, – порадив старий. – А як тебе звати?

Ярина нічого не відповіла – нині їй більше за все хотілося померти, щоб припинилися її страждання.

– Я залишу миску. Уночі зголоднієш і з’їси. Ти, якщо тобі чого треба, то не соромся – гукай. Мене Прошею кличуть, – мовив слуга і побрів геть.

Яринка так і просиділа всю ніч у кутку воза, загорнувшись у кожух, який приніс жалісливий Проша, і вже тільки на світанку задрімала. А вранці несподівано з’явився її новий хазяїн у супроводі приятелів, перед якими почав хизуватися:

– Ось! Дивіться! Ви всі відмовилися, а я вважай що задарма купив. Ви тільки помилуйтеся, які очиська – як у кішки! У Кефе[31] мені за таку кралю бусурмани золотом відкотять! А може, навіть у Стамбул повезу і ще більше грошей отримаю!

Його приятелі оглядали Ярину, і вона з подивом помітила в їхніх очах жалість до себе.

– Не буде тобі добра від цього, Макаре Федоровичу! – обурено вигукнув один із них. – Це ж православна душа, а ти її бусурманам продаси! І Бога не боїшся, що на чужому горі нажитися хочеш! – і пішов геть. Інший купець мовчки рушив із ним.

А Макар Федорович лише осміхнувся, любовно оглянув Яринку і подріботів слідом за приятелями. Він був з тієї огидної породи людей, які заради наживи готові продати й рідну матір.

Обоз рушив у дорогу. Навколо стелилася лише висока жовта трава, що зливалася вдалині з блідо-блакитним, немов полинялим небом. Цей осінній вигляд степу навіював щемливий смуток, що минуло яскраве, соковите літо і невдовзі цей степ побіліє від снігу, немов постаріє. Яринка похмуро дивилася по боках, обдумуючи ранкову розмову купців. «Отже, він хоче на моєму нещасті і ганьбі нажитися, – думала дівчина, починаючи злитися. – Треба втекти від нього – я більш нікому не дозволю наживатися на мені!»

Опівдні валка зупинилась на обід біля невеликої річки. До Ярини підійшов послужливий Проша.

– Якщо тобі, дівчино, по нужді треба, то я… – почав говорити він.

– Так, треба! – відповіла Яринка.

– Ну, ходімо!

Слуга повів її до густих кущів, що росли вздовж річки. Але тільки-но він залишився на деякій відстані, як Ярина кинулася бігти вздовж берега. Бідна дівчина! Вона зовсім не подумала, як знайде дорогу додому, як без їжі й води подолає безлюдний степ? Вона над усе прагнула втекти від купця, а там буде, що Бог дасть.

Але Ярина жорстоко прорахувалася – Проша підняв тривогу, і за нею кинулися в погоню купецькі слуги, швидко спіймали, зв’язали і потягли назад. «Боже, що він тепер зі мною зробить, цей купець! Господи, Матінко Богородице, захистіть мене від цього негідника!» – благала Яринка, відчуваючи нестерпний страх. У якомусь безнадійному розпачі вона намагалася вирватися з рук слуг, немов це могло врятувати її від гніву купця.

Мимо проїжджав багато вбраний татарин, очевидно зі знаті, який щойно розмовляв із купцями. Ярина, вириваючись, здійняла такий галас, що цей татарин підняв голову і зустрівся з нею поглядом. У його очах промайнуло здивування, але перелякана Яринка не замислилася чому. Дівчину притягли до її хазяїна, і Макар наказав одному зі своїх слуг:

– Піди наріж різок і гарненько всип цій дівці, щоб надалі не кортіло тікати! Тільки дивись не зіпсуй їй шкіру.

Але тут його покликали до того самого знатного татарина. Не злізаючи з коня, він почав щось неголосно говорити купцеві. Усі присутні мимоволі завмерли і прислухалися – цей бусурман щойно отримав чималий відкуп, щоб обоз безперешкодно проїхав далі, і всім було цікаво, що ще могло йому знадобитися? Але, як на зло, нічого не було чутно! Макар хмурився і заперечливо хитав головою, а потім почав гніватися. І раптом татарин оскаженів, засвистіла його нагайка, і жорстоко побитий купець, шиплячи, мов гадюка, відскочив від нього. Макар озирнувся у пошуках підтримки, але з усього обозу ніхто не посмів заступитися за нього – вочевидь нікому не хотілося сваритися з цим татарином.

А татарин презирливо жбурнув гроші Макарові в обличчя і щось наказав своїм охоронцям. Двоє з них підскочили до Ярини, вирвали її з рук розгублених слуг і потягли до свого господаря. До переляканої дівчини дійшло, що цей татарин купив її, і від жаху в неї почалася істерика. Ярина забилася в руках татар, почала вириватися з неймовірною для жінки силою, що ті ледь її утримували. Татари притягли її до нового хазяїна, той нахилився з коня, підняв її і