Читати книгу - "Я, робот"

— Як справи, Мозку? — лагідно запитала доктор Келвін.

— Чудово, місіс Сьюзен, — бадьоро відповів Мозок. — Ви хочете запитувати мене про щось? Я відповім. Ви завжди тримаєте в руках книгу, коли збираєтеся мене про щось запитати.

Доктор Келвін лагідно всміхнулася.

— Ти маєш рацію, але тільки не зараз. Згодом у нас буде для тебе запитання. Воно настільки складне, що нам доведеться поставити тобі його у письмовій формі. Але не зараз. Спершу я побалакаю з тобою.

— Гаразд, я не проти того, щоб побалакати.

— Отже, Мозку, через деякий час сюди прийдуть доктор Ланнінг і доктор Богерт із цим складним запитанням. Ми даватимемо тобі інформацію частинами і дуже повільно, а ти будь дуже обережний. Ми попросимо тебе дещо нам побудувати на основі цієї інформації, якщо ти зможеш, але я хочу попередити тебе, що твоє рішення може містити в собі… гм… загрозу людям.

— О, боже! — Вигук був тихий і протяжний.

— Тепер слухай сюди. Коли ми подамо тобі аркуш з інформацією, що міститиме в собі загрозу, а можливо, і смерть, не хвилюйся. Ми не допустимо смерті. Ні в якому разі. Отже, коли настане черга проаналізувати цей аркуш, одразу зупинись і віддай його назад. Оце й усе. Зрозумів?

— Ну, звичайно. Подумати тільки, смерть людей! О, боже!

— Мозку, я чую, що сюди йдуть доктор Ланнінг і доктор Богерт. Вони розкажуть тобі, в чому суть проблеми, і тоді почнемо. Слухайся їх. А тепер…

Аркуші подавалися Мозку повільно. Після кожної подачі чулося якесь дивне шелестіння — Мозок опрацьовував інформацію. Тоді наставала тиша, а це означало, що робот готовий прийняти чергову порцію. Так продовжувалось годинами, протягом яких Мозку було подано стільки інформації, що вона могла скласти томів з сімнадцять математичної фізики.

Що далі тривав цей процес, то напруженіша ставала атмосфера. Ланнінг щось бубонів собі під ніс. Богерт спочатку зосереджено розглядав свої нігті, а потім, сам того не помічаючи, взявся їх гризти. Коли зникла остання порція аркушів, Сьюзен Келвін з побілілим обличчям сказала:

— Щось трапилося.

— Не може бути, — ледве вимовив Ланнінг. — Невже він помер?

— Мозку, — тремтячим голосом сказала Сьюзен Келвін. — Ти чуєш мене, Мозку?

— Га? — почулася неуважна відповідь, — Ви щось хотіли?

— Рішення…

— А-а… Я можу видати рішення. Я побудую вам цілий корабель. I без особливих труднощів, якщо тільки дасте мені на підмогу роботів. Хороший корабель. На це піде місяців зо два.

— Тобі не важко було?

— З цифрами довелось повозитися, — відповів Мозок.

Доктор повернулася до виходу. Рум’янець так і не з’явився на її щоках. Вона зробила знак, щоб інші також вийшли.

Уже в кабінеті вона сказала:

— Я не можу цього збагнути. Інформація, яку ми давали Мозку для аналізу, повинна була містити в собі дилему, здатну викликати, може, навіть смерть. Якщо щось в ньому зламалося…

— Машина розмовляє, — спокійно сказав Богерт. — I говорить до ладу. Яка ж тут дилема?

Але роботопсихолог стояла на своєму:

— Дилеми бувають різні. I до кожної треба інакший підхід. Очевидно, в даному разі дилема лише м’яко зачепила Мозок. Однак достатньо, щоб кинути його в полон ілюзій, коли він не може розв’язати проблему, а думає, що може. Це схоже на балансування на краю безодні, де найменший поштовх — і все піде прахом.

— Припустимо, — сказав Ланнінг, — що дилеми немає. Припустимо, що машина фірми “Консолідейтед” поламалася з іншої причини або чисто через технічні неполадки.

— Якщо навіть і так, — мовила Келвін, — то нам це мало що дає. Послухайте, відсьогодні жоден з вас не повинен підходити до Мозку. Я все беру на себе.

— Чудово, — полегшено зітхнув Ланнінг. — Беріть усе на себе. А тим часом ми дамо можливість Мозку побудувати корабель. I коли він таки побудує, ми повинні випробувати його. А для цього нам потрібні будуть висококваліфіковані фахівці.

Майкл Донован енергійно пригладив руде волосся, не звертаючи уваги на те, що непокірна кучма аж ніяк не хотіла слухатись його і їжачилась вусебіч.

— А тепер вмикай, Грегу, — сказав він. — Кажуть, що корабель готовий. — Вони не знають, що за корабель, але він готовий. Вперед, Грегу. Бери керування в свої руки.

— Облиш, Майку, — байдуже промовив Пауелл. — Від твого гумору відгонить пліснявою. Він тут не допоможе.

— Гаразд, слухай. — Донован знову зробив марну спробу пригладити чуба. — Мене мало хвилює цей залізний геній і його корабель. Тут пахне загубленою відпусткою. I яка нудьга! Там самі цифри — і цифри неправильні. До дідька таку роботу!

— А ми нічого не втратимо, якщо і не погодимося. О’кей! Спокійно! Доктор Ланнінг йде сюди.

До них простував доктор Ланнінг. Його густі сиві брови, як завжди, низько нависали над очима, а стареча постать була як ніколи струнка й енергійна. Він мовчки піднявся по схилу з двома чоловіками й увійшов на відкритий майданчик, де без нагляду людини мовчазні роботи будували корабель.

Побудували корабель!

— Роботи зупинилися, — сказав Ланнінг, — жоден з них не поворухнувся сьогодні.

— Виходить, роботу закінчено? — запитав Пауелл.

— Звідки я знаю? — Ланнінг був сердитий, його брови низько нависали над глибоко посадженими похмурими очима. — Здається, закінчено. Деталей не видно, інтер’єр виблискує завершеністю.

— Ви були всередині?

— Тільки зайшов й одразу вийшов. Я не пілот космічних кораблів. Хто-небудь з вас знається на теорії двигунів?

Донован і Пауелл перезирнулись.

— У мене є посвідчення, — сказав Донован, — але в ньому нічого не говориться про гіпердвигуни і основи навігації. Це звичайно дитяча іграшка в трьох вимірах.

Альфред Ланнінг осудливо глянув на Донована і шморгнув своїм довгим носом.

— Гаразд, — сказав він холодно. — У нас є люди, які знаються на двигунах.

Коли Ланнінг зібрався вже йти, Пауелл взяв його за лікоть.

— Перепрошую, корабель усе ще — заборонена зона?

Старий завагався на мить і потер перенісся.

— Гадаю, ні. В усякому разі для вас обох. Ланнінг пішов. Донован подивився йому вслід і пробурмотів коротку і виразну фразу. Тоді повернувся до Пауелла:

— Мені б хотілося описати його, Грегу.

— Сподіваюсь, що ти сам це зробиш, Майку.

Всередині корабель був закінчений. Це видно було вже з першого погляду. Жоден найприскіпливіший педант не зміг би так відполірувати його, як роботи.

Тут не було кутків. Стіни, підлога, стеля плавно переходили одне в одне, освітлені холодним металевим блиском схованих ламп. Людина, на свій подив, тут була оточена шістьма своїми відображеннями.

Головний лункий коридор нагадував вузький тунель, що вів вздовж лінії кімнат, які не відрізнялись одна від одної формою.

— Думаю, що меблі