Читати книгу - "Сад Ґетсиманський"

Андрій намагався якось заснути, забутися й не ждати свого виклику. Той виклик неминучий, і він прийде обов’язково, а як прийде, то тоді й хвилюватися прийде пора. Заздалегодя ж хвилюватися — безглуздя. Хід думки був логічний, дійсно, чого хвилюватися даремно, на те прийде час. Прийде час, і він усе взнає і всього спробує! Взнає й, хто був Юда, а хто той, що пускатиме кулю в потилицю. Взнає й вартість самому собі, своїй гордості, своїй чумаківській вдачі, якою так завжди пишався. Взнає й вартість та справжнє обличчя своїх братів, що за них так стояв горою завжди і що за них ще й тепер стоїть горою його бідолашна душа… Той момент прийде. А тим часом треба берегти кожну краплю снаги фізичної й душевної. Але одне діло залізна логіка, а друге діло — залізне серце! Треба ж його мати. Андрій пробував заснути, але безнадійно, так, які всі інші.

Пізно (перед північчю) десь за мурами, в тісному тюремному подвір’ї загула машина, залопотіла відкритим глушителем, застогнала. По камері пішов шелест і зітхання, піднялося зі звалища кілька голів одразу й наставилися в вікно витріщеними очима… Машина гула безперервно, і безперервно бахкали вибухи газу з вихлопної рури. І нібито зовсім не вибухи з газової рури…

— Розстрілюють… — простогнав хтось в підлогу, в лахміття, не підіймаючи голови. Андрієві здалося, що власник слова цокотів зубами.

Андрій почав прислухатись до гудіння машини, й йому дійсно почало здаватися, що в гудінні мотора, як у бурхливій воді десь, вибухають револьверні постріли. Ні, це, напевно, галюцинація слуху. Він пригадав, як колись в самітній камері цієї тюрми гули в стіні вентилятори, він лежав на ліжку, давився безсонними очима в стелю й слухав те тривожне гудіння. І помалу в тім гудінні вентиляторів йому зовсім виразно, до абсолютної чіткості, почали вчуватися крики й плач жінок і дітей, зойки дівчат, плач дорослих мужчин. Але не було певності в нього тоді й немає її тепер, що то справді не були зойки жінок і дітей, крики мордованих. Немає певності й зараз, що це не постріли з нагана, замасковані шумом мотора.

— Так майже щоночі, — прошепотів Охріменко, вгадуючи якось хід Андрієвих думок і здогадуючись, що він не спить.

Після такої репліки Андрій зітхнув з полегкістю і навіть посміхнувся:

«Значить, то не розстрілюють! Бо кожної ночі й так довго — кого ж вони розстрілюють?! То занадто багато треба приречених до розстрілу, і ця тюрма ніколи б не була повною».

Від такої чудесної думки прийшло нервове відпруження, й Андрій почав дрімати. Скоро він заснув і йому навіть не снилося, що ті постріли в гудінні мотора — то все ж таки правда, і що йому судилося про це згодом докладно взнати. Натомість йому приснився прекрасний сон — приснилися знову брати, ніби вони були разом на полюванні на Ворсклі. Вони пливли човном по зеркальній поверхні Шаманівської протоки, де стояли столітні дуби й видивлялися в воду. Пливли й співали… Катерина теж була з ними й заходилася соловейком. Скільки разів вони так гуляли колись!… Весела, срібноголоса Катерина, завзятий «політик», бо секретар юнацького осередку в педтехнікумі. З тією «політикою» вона не дуже давала раду, але зате вміла прекрасно співати… Вони були романтиками й співали романтичної, улюбленої Катриної пісні, тієї пісні, від якої віяло давниною, шелестіла тирса, шуміло військо, кипіла сила бурлацька—їхня таки сила.

«Ой що ж бо то та й за чорний ворон,

Що до полю крякає!?

Ой що ж бо то та й за бурлака,

Що всіх бурлак скликає?!»

Бурлаки—це вони ж.

І бігли, котилися луни по луках та по дібровах.

Власне, за цю пісню Андрій колись полюбив Катерину, зустрівши її вперше в спортовому клубі, як вона, зібравши навколо себе гурт хлопців і дівчат, співала з ними цієї пісні, відважно диригуючи. «Наскликала бурлак та й гримить зухвало», —тоді ще спало йому на думку.

І от вони співали її тепер. Надходив рожевий вечір, і бігли золоті вужі по воді… Потім вони сиділи десь на піщаному урвищі й всі за чергою стріляли з мисливської рушниці в темряву, що обступила їх кругом. Стріляли в нікуди й тішилися з снопів іскор, що вилітали в чорну ніч, немов з батьківського горна…

І вже ніби не вони стріляють, а батько б’є молотом по розпеченому залізу, поклавши його на мокру латочку на ковадлі, — іскри летять несамовито роєм, а вибух з – під молота глушить вуха…

Над ранок, коли Андрій прокинувся мокрий від поту й учаділий від сопуху, він не дочислився в камері кількох осіб, що їх забрато на допит глубокої ночі, зате прибуло двоє нових, свіжих, з волі. Один з них сидів на вікові параші, ледь доторкаючись до краєчка того віка стегном, а другий стояв, підпираючи одвірок. Обидва вони дивилися на людське сонне звалище з тугою, зі страхом.

Згодом, коли роззнайомилися, виявилося, що один з них — високий, молодий і дуже вродливий — директор Всеукраїнського інституту фізкультури на прізвище Бунчук; другий — керівник обласного відділу мисливства й рибальства при облвиконкомі Харківщини на прізвище Іванов.

Тепер уже Андрій не був крайній біля параші, він мусив посунутися до середини, а його місце зайняв Бунчук, а з протилежного боку — Іванов, посунувши Краснояружського.

Всі, викликані на допит уночі, вранці повернулися. А повернувшись, мовчали, мов у рот води понабирали, лише хмурились та зітхали раз по раз.

«Мабуть, покололися хлопці», — так вирішив Охріменко.

Не вернувся й досі з усіх лише Васильченко.

VII

І на третій день не покликано Андрія на допит. Не покликано й знов… Далі Андрій збився з рахунку, котрий день «п’ятий, а котрий десятий — все змішалося в суцільну кашу, чадний, тяжкий сон, фантастичне марево, в якому не було ані початку, ані кінця, марево, зіткане з «валетів в замок» і «валетів в йолочку», «повєрок», гримання засувів, криків десь і гудіння машин, ходіння голяком «на оправку», пайок хліба, блощиць, снів сидя, снів лежачи, снів на одній нозі, нічних сонних візій реальної дійсності, яка перевершувала найдикіші візії, чиряків, безглуздого сміху, стогону й пригод Трьох мушкетерів, походеньок Тіля Уленшпігеля… Пригод Дон – Кіхота… І чекання, чекання.

День третій ще був відзначений чітко —третього дня вмер Ягельський. Він умер увечері, а вмираючи, спричинився до неприємних комплікацій, чим і відзначив цей вечір