Читати книгу - "Намір!"

– Ну, а я про що говорю? Питаю ще раз: якщо все це ілюзії, і за межами суб’єктивного сприйняття немає нічого?

– Тоді я повторю ще раз: я не знаю, існує щось за сприйняттям чи існує щось перед сприйняттям. “За” і “перед” – поняття, породжені особливостями самого сприйняття. Сприйняття можна поміняти так, що від твоїх “за” і “перед” не залишиться й сліду. Тому напевне я знаю тільки одне – я сприймаю. Це факт. Все інше під знаком питання. Поскільки все, що ми будемо знати про світ, залишиться тільки нашим сприйняттям світу, давай приймемо це теж як факт.

– Тоді взагалі, виходить, немає на що спертися в такому світі, – сказала вона. – Нема куди йти. Одні фантоми, лабіринти…

– Так. Залишається тільки воля. Ти переносиш вагу з логіки на волю. Логіка – це магія натовпу. Вона діє доти, доки ти не зміниш погляду. Опинившись за точкою нуль, ти усвідомлюєш: кожен твій вчинок завжди був, є і буде актом волі. Доки ти не усвідомиш цього, твоєю волею будуть маніпулювати маги натовпу. Я знаю, ти вже досягала точки нуль. Пригадай: зробити крок у бік – це і було вольовим рішенням.

– Звідки ти знаєш, що це було саме актом волі? Може, це було щось інше.

– Я не знаю, чи це було саме «актом волі». Таким словом я називаю те зусилля, що об’єднує тебе зі світом і допомагає тобі діяти в ньому. Це зусилля в основі кожного вчинку. Якщо ти помітила, гола логіка та розумування самі по собі нічого змінити не можуть, вони тільки направляють волю. Якщо хочеш, можеш назвати це палкою, або рибою, мені все рівно. Те, що я називаю «волею», є елемент Дійсності. А Дійсність немає ні назв, ні імен.

Чим глибше ти приймаєш факт, що не знаєш світу, тим все навколо робиться дивнішим і дивнішим. Речі перестають бути собою. Світ ніби стає ширшим. Ти вчишся дихати на повні груди. Ти даєш розуму завдання: знаходити точки дотику зі світом, де в тебе залишилися старі уявлення про дійсність. Кожного разу, коли ти в житті робила якийсь вчинок, ти кодувала частину свого світу певним світоглядом. Ці закодовані ділянки – сліди прикладання волі. Воля несе цей код, тому що воля підтримує світогляд. Поганий той світогляд, де немає місця для волі. Такий світогляд рано чи пізно перетворюється на в’язницю. Ти повинна поглянути на старі речі новим поглядом, розкодувати їх.

– Ти маєш на увазі, що я змінюю ставлення до певних подій, які зі мною ставалися?

– Вірно. Ти звільняєшся від суджень і висновків старого погляду. Це виплутує твою волю з минулого й збирає в теперішнє. Минуле без підтримки волі ніби перестає існувати, стає нечітким – але не таким нечітким, як при склерозі, а таким, що допускає багато варіантів, що могло бути там. Тому що “там” тебе вже немає. Ти завжди є тут. “Там” – це фікція, згорнуті можливості. “Тут” – це розгорнута можливість, яка вважається дійсністю.

– Складно щось говориш. Хочеш сказати, минулого не існує?

– І так, і ні. Доки воля розсіяна в часі, воно існує. Коли воля зібрана, залишається тільки “зараз”, навіть якщо розум говорить, що це минуле чи майбутнє.

– Не розумію.

– Тоді спершу вислухай ось що, а до цього питання ми ще повернемось, – сказав я і повів далі: – По мірі того, як ти звільняєш волю із полону суджень, твій погляд м’якне. Твій погляд на світ починає допускати можливість чудес. Ти вже не просто на словах, а на повному серйозі не знаєш, чим є пам’ять, чим є час, чим є ти. Гасне розумування, з’являється відчуття. Логіка причин і наслідків тане, зате набирають контрасту химерні зв’язки між тим, що всередині тебе, і тим, що назовні. Ніби ти говориш зі Світом, і Світ відповідає тобі. При досягненні критичного порогу вивільнення може статися щось непередбачуване. Наприклад, ти можеш побачити свою пам’ять з відстані. Побачити її навіть не як свою , а просто як Пам’ять… як Щось…

– Як це уявити? – спитала вона зацікавлено.

Я усміхнувся.

– Це не треба уявляти. Уява працює на паливі досвіду, правда? Поки ти це не переживеш, ти цього не уявиш. Це інший досвід, зовсім інший.

Гоца скривилася.

– Ну, а хоч приблизно? Ти ж так гарно все говориш! Я це хочу побачити!

– Я можу тільки підбирати метафори, але хай… – я задумався, з якого кінця краще почати. – Зараз наш погляд налаштований так, що речі нам бачаться як розрізнені об’єкти. Оце ти, оце доріжка, оце алея. У певному сенсі можна так поміняти свій погляд, що ви будете виглядати для мене як святі в раю. Або – як вісники пекла, ну і так далі. Але можна поглянути й по-іншому, міняючи не просто кут зору, а його глибину. В такому разі речі перестають бути речами. Їхня речовість стає як сонячний промінь у товщі озерної води, один із багатьох променів, що пронизують її. Ти бачиш глибину і темряву. Хоча з таким самим успіхом, ти можеш бачити прекрасне світло й спалахи. Це не має значення. Тільки, заради бога, не думай, що глибина і пітьма – то царство сатани, а світло і спалахи – Престол Господній і Слава Його.

– А що в тій темряві?

– Що в темряві… Ех, навіщо я це говорю, понавигадуєш зараз бозна що… зрозумиій, це не та темрява, яку ти собі можеш уявити, і глибина не така. Це все не для очей. Це одне-єдине відчуття , настільки сильне, що від нього в тебе починаються видіння. І це відчуття – воно якраз і є головним, а зовсім не те, що ти бачиш. Це відчуття роздирає тебе на шматки, розносить на цілий Всесвіт… Саме так – ти мовби в одну мить бачиш всю Вічність, але в ту ж мить тебе немає ніде. А тепер викинь з голови все, що я сказав і повтори собі: “Я не знаю, що таке світ. Я не знаю, що таке я”.

Гоца слухняно повторила:

– Я не знаю, що таке світ, я