Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

удавом тягнулась похоронна процесія, яка швидко заповнювала простір між нами і виходом. Наша трійця спершу спробувала загубитись серед натовпу (еге ж, як божі корівки серед тарганів), а потім непомітно вислизнути зі святилища. Проте нічого не вийшло: мексиканці обступили нас тісною юрмою, змусивши несамохіть витріщатися на покійника.

Я аж зіпрів від ненависних поглядів, котрі гостролезими шпагами кололи під ребра звідусіль. За іншої ситуації селюки у цій глухій місцині вже давно розшарпали б нас на шматки, схоже, їх стримувала лише повага до небіжчика та усвідомлення того, що якось не гоже зчиняти колотнечу на похороні. Але так довго тривати не могло.

— Дуймо звідціля, — рішуче шепочу Пітерові, розуміючи, що ще трохи і ситуація вийде з-під контролю. — Бо вони зараз вкладуть нас поряд з мертвяком, а коли почнуть співати погребальних пісень, ми уже нічого не будемо чути.

Перевалюючись черепашачими кроками крізь стовписько, просякнуте парами справедливого гніву, наше тріо почвалало до виходу. Я, наче криголам в льодових припаях, прокладав шлях, а Марія та Пітер, втиснувши біляві голови в плечі, сунулись за мною. Та щойно діставшись дверей, голландці вшкварили так, що я ледве за ними поспівав. Відхекатися ми спинились лиш тоді, коли опинились на безпечній віддалі від святилища.

— Як церква? — спитав Кен, покурюючи цигарку, притулившись спиною до «Доджа».

— Так собі… - Пітер опустив очі. — Ненароком натрапили на похорон.

— Ага! — бурчу я. — Ще трохи, і це був би не похорон, а ритуальне жертвоприношення трьох світлоголових ґрінго…

Коли ми повернулися до «La Villada», в ресторанчику нас чекала смачнюча вечеря, приготована Естер.

Зсередини кухмістерська в «La Villad’а» була повністю збудована з дерева; вздовж однієї стіни ліворуч від входу зяяв рядок продовгуватих вікон, що виходили на басейн, а навпроти починались сходи на другий поверх. Майже усі стіни, стеля, дерев’яні балки та колони в ресторанчику були обписані вдячними постояльцями, які по-всякому розхвалювали хостел і залишали коротеньку інформацію про себе та власні автографи.

Я уважно передивився написи. Там були підписи з Британії, Іспанії, Франції, Бразилії, Японії, Індії, Китаю і навіть Таїланду. Найбільше панегіриків залишили мандрівники з США, Бельгії та Голландії. З України не було нікого.

Перечитуючи оті дифірамби, я натрапив на одній з балок на напис, який надзвичайно влучно схарактеризував небувалий затишок і красу цього хостелу. Якийсь блукач з Туманного Альбіону оригінально нашкрябав непевною рукою: «Дякуємо за те, що створили нам дім вдалині від дому»…

А потім я знайшов маркер у холодильнику. Пропустимо полеміку довкола питання стосовно того, що синій маркер робив у рефрижераторі з харчами, бо це не так важливо. Важливо, що я знайшов його першим, а проте мені довелося ще добру годину тузитися з Кеном та Пітером, відстоюючи право першому увіковічнити себе на стелі «La Villada» (нагорі було не так багато вільного місця, а писати про себе в якомусь темному кутку під сходами ніхто не хотів). Втративши надії відбити у боях мій маркер, ті два песиголовця почали ховати табуретки, щоб я не зміг дістатися стелі. Але я наловчився і, балансуючи на одній нозі на поруччі східців, одною рукою, наче мавпа тримаючись за балку, таки нашкрябав на стелі просто над одним із столів двома мовами — українською і англійською: «Максим Кідрук. Україна, Рівне — Київ. Липень 2008», а потім скраю ще прималював тризуба, ну, щоб Кену та Пітеру менше місця лишилося.

Пам’ятаю, першого вечора у «La Villada», десь ближче до півночі, ми стали свідками небувалого… м-м-м… як би то краще сказати… вокального концерту.

Мешкала у хостелі ще одна парочка, теж з Америки, аж із Чикаго. Рік тому вони побралися, а оце лише зараз віднайшли час поїхати у весільну подорож (америкоси, що там ще казати…). Вони, як «real Americans», тримались осторонь від нашої галасливої ватаги. Протягом дня усе, що ми від них чули, зазвичай поміщалось на чайній ложечці: на світанні скупе «Good morning», а трохи пізніше — ще скупіше «Bon appetite!» за столом. Зате вночі парочка брала абсолютний реванш за свою бутафорську мовчазність, здіймаючи такий безпардонний гамір, що всі стіни і стелі у хостелі ходили ходором. Не зайвим, мабуть, буде зауважити, що гамір той носив вельми пікантний характер.

Показові виступи, влаштовані американською парою, не можна було ні з чим порівняти. У мене особисто складалось враження, що в сусідньому будиночку німецькі емігранти знімали найбільш брутальний і безсоромний фільм за всю історію порно-кінематографа. Під час найбільш гарячих дублів навіть хазяйський собака переставав вити і, нашорошивши вуха, зацікавлено дослуховувався до охкань, вересків, плескання і пухкання.

І так, хай їм грець, кожної ночі — аж земля двигтіла. Увесь «La Villada Inn Hostal» терпляче очікував останнього «а-ах!» (а воно могло настати ой як не скоро), і лише після того засинав неспокійним і невдоволеним сном. А на ранок тим двом — як з гуски вода, тільки собі й знали, що «ранок добрий» та «смачного».

…За два наступні дні наш квінтет, ніби справжнє торнадо, обгасав замалим не цілий штат. Ми то влаштовували феєрверк із петард, то шукали «чарівні гриби»[90], чіпляючись з тупими запитаннями до кожного стрічного — від затурканого волоцюги до офіціанток у пивничках, — то обнишпорювали усі ринки у пошуках автентичних сапотецьких реліквій і, як завжди, накуповували купу підробленого спеціально для клаповухих туристів мотлоху. Ми відвідали Мнтлу, руїни древнього поселення міцтеків у вісімдесяти кілометрах від Оахаки, їздили дивитися на Тэле, одне з найдревніших дерев на планеті, вік якого оцінюють у дві тисячі років, забиралися до Hierve el Agua, невеликих озерець талої води, схованих високо в горах. І всюди за нами невідступно слідували гамір, безлад і спустошення.

Саме тут я познайомився зі справжньою Мексикою, такою, якою вона була сотню, а може й дві сотні років тому, де люди й досі вирощують боби, щоб прогодувати себе, вручну обробляють землю, самі тчуть собі тканини, фарбують їх та шиють одежину, словом, де усе просте, примітивне і натуральне, а мексиканці — відверті, щирі та усміхнені.

Я бачив величезні отари кіз у горах, яких пасли замурзані дітлахи, чорноокі й смагляві. Я блукав серед поодиноких глинобитних хатинок, густо обплетених зеленню, що з останніх сил чіплялися за кряжистий крутосхил. Я милувався кондорами, які звільна зривалися ввись з неприступних бескидів і годинами ширяли, наче ковзали спекотливою чашею неба, вишукуючи здобич.

Ті дні я пригадую як найкращі дні моєї подорожі. Я встиг помандрувати автостопом, ридати від вогненного мексиканського такосу, побачити Монте Албан, завести собі справжніх друзів, уздріти істинну