Читати книгу - "Степовий вовк"

дівчат і чоловіків нашого кола, дізнався чимало різних таємниць, побачив, що стоїть за тією чи іншою дружбою і ворожнечею, був повільно (і це я, зовсім чуже тіло в цьому світі, нічим не пов'язане з ним) втягнений у їхнє середовище й завоював у ньому довіру. Багато чого я довідався й про Герміну. Та особливо часто я тепер зустрічався з паном Пабло, якого Марія дуже любила. їй також часом потрібні були його таємничі порошки, часом вона брала їх і для мене, а Пабло завжди був особливо радий мені прислужитися. Якось він сказав мені навпростець:

— Ви такий нещасний, а це недобре, не можна таким бути. Мені шкода вас. Покуріть легенького опіуму.

Моя думка про цього веселого, недурного, хлопчакуватого і все ж таки загадкового чоловіка весь час змінювалася. Ми зійшлися ближче, не раз я навіть брав у нього якийсь порошок. Його трохи смішила моя закоханість у Марію. Якось він влаштував для нас «свято» у своїй кімнаті на найвищому поверсі приміського готелю. Там був тільки один стілець, і нам із Марією довелося сидіти на ліжку. Пабло почастував нас таємничим, дивовижним лікером, налитим із трьох пляшечок. А потім, коли я був уже в чудовому гуморі, він, сяючи з радощів, запропонував нам влаштувати втрьох оргію. Я гостро відмовився, для мене це була неприпустима річ. Але все ж таки скоса глянув, як поставилась до його слів Марія. Хоч вона відразу підтримала мене, а проте я побачив, Що очі в неї засвітилися і в її відмові забринів жаль, Пабло був розчарований моєю відмовою, але не образив ся.

— Шкода,― мовив він,― Гаррі надто дбає про мораль. Нічого не вдієш. А було б гарно, дуже гарно! Але я маю заміну.

Він дав нам покурити опіуму, і ми всі троє, непорушно сидячи з розплющеними очима, пережили сцену, яку нам Пабло щойно пропонував. Марія тремтіла з розкошів. Коли мені після опіуму стало трохи зле, Пабло поклав мене на ліжко й дав кілька крапель якихось ліків. Через кілька хвилин я заплющив очі й відчув легенький, як подих, поцілунок, спершу на одній повіці, потім на другій. Я прийняв той поцілунок, наче він був Маріїв, хоч добре знав, що поцілував мене Пабло.

А одного вечора він ще дужче приголомшив мене. Він прийшов до мене додому й сказав, що йому потрібні двадцять франків і він хоче попросити їх у мене. А за це він мені відступить на цю ніч Марію.

— Пабло,― злякано мовив я,― ви самі не знаєте, що кажете! В нас вважають найбільшою ганьбою відступати іншому за гроші свою коханку. Вважайте, що я не чув вашої пропозиції.

Він співчутливо глянув на мене.

— Не хочете, пане Галлере? Гаразд. Ви завжди утруднюєте собі життя. Ну, то спіть цю ніч без Марії, якщо вам так краще. А гроші ви мені однаково дасте, я їх потім вам поверну. Вони мені дуже потрібні.

— Навіщо?

— Для Агостіно. Це той хлопець, що грає на другій скрипці, знаєте? Він уже вісім днів як хворий, і його нікому доглянути. Грошей у нього немає ані шеляга, а тепер і в мене скінчилися.

З цікавості, а почасти, щоб покарати себе, я пішов із ним до Агостіно. Той жив в убогій мансарді. Пабло при ніс йому молока й ліків, перестелив ліжко, провітрив кімнатку, приклав йому до гарячої голови гарно, по-мистецькому зроблений компрес, і все це швидко, легко і вправно, як добра медична сестра. Того ж таки вечора я бачив, як він грав до самого ранку в барі «Сіті».

Я часто розмовляв із Герміною про Марію, докладно; змальовував, які в неї руки, плечі, стегна, як вона сміється, цілує, танцює.

— А це вона вже показала тобі? ― спитала одного, разу Герміна й описала мені якусь особливу гру язика під час поцілунку.

Я попросив, щоб вона сама мені показала її, та вона рішуче відмовилась.

- Колись пізніше покажу,― відповіла вона.― Я ще це твоя коханка.

Я спитав, звідки їй відомо про Маріїні поцілунки та про інші таємниці, які може знати лише коханець.

- О,― вигукнула Герміна,― вона ж моя приятелька. Невже ти думаєш, що ми могли б мати таємниці одна від одної? Я часто спала і бавилася з нею. Тобі справді дісталася дівчина, що вміє більше, ніж інші.

— Все ж таки я думаю, Герміно, що й ви маєте одна від одної таємниці. Чи ти й про мене розповіла їй усе, що знаєш?

— Ні, це інша річ, цього вона б не зрозуміла. Марія чудова дівчина, тобі пощастило, але нас із тобою єднає те, про що вона й гадки не має. Я, звичайно, багато чого розповіла їй про тебе, куди більше, ніж тобі на той час хотілося б,― я ж повинна була прихилити її до тебе. Але ні Марія, ні хтось інший ніколи не зрозуміє тебе так, як я. Дещо і я довідалася від неї, бо вона розповідає мені про тебе все, що сама в тобі бачить. Я знаю тебе майже так, як знала б, якби ми часто разом спали.

Коли я знов зустрівся з Марією, вона мені здалася якоюсь інакшою, дивною і таємничою. Адже я знав тепер, що вона пригортала й Герміну до свого серця так само, як мене, відчувала, цілувала, пестила і гладила її руки й ноги, її волосся й шкіру так само, як мої. Переді мною постали нові, не прямі, складні стосунки і зв'язки, нові любовні й життєві можливості, і я згадав про тисячу душ трактату про Степового Вовка.

Протягом того короткого часу, що минув від мого знайомства з Марією до балу-маскараду, я був справді щасливий, а проте мене ніколи не покидало почуття, що це ще не порятунок, не райське блаженство, що все це тільки прелюдія, приготування, що події швидко розвиваються й основне ще має настати.

Я вже так навчився танцювати, що не боявся йти на бал-маскарад, про який із кожним днем було дедалі більше мови. Я й досі не знав, у якому костюмі з'явиться на бал Герміна, вона нізащо не хотіла зрадити цієї таємниці. Казала, що я й так її впізнаю, а якщо ні, то вона мені дасть якийсь знак. Але поки що я не повинен був нічого знати. В чому я сам думаю прийти на бал, їй було байдуже, і я вирішив з'явитися туди