Читати книгу - "Яса. Том 1"

— Такий гожий ранок був сьогодні, — розмірковував уголос гетьман. — Я ходив на луку, на сіна свої дивився. Пройшов аж до Зеленого Допливу. Даремно ти, Хівре Дігтяренчихо, не продала мені його. Там можна поставити добрі млини. Збираєшся покласти гребельку?

— Мені тепер… гребелька на той світ. — По Хівриних щоках текли сльози.

— Чого ж так, — розважливо мовив гетьман. — Не поспішай. Може, той Пилип сам упав на камінь? Він же падав з коня? Пархім його цупив за ногу?

— Падав… — Дігтяренчиха ще нічого не розуміла.

— Ось так… Посидить Пархім у секвестрі, охолоне, пригадає, як діло було. Маємо на те час. А нині я хочу погомоніти про луку твою, яка врізається в мої сіножаті. Одна твоя, єдина…

Хіврині очі засвітилися надією. Зрештою збагнула, яку кладку стеле їй гетьман. Кладку дуже дорогу, одначе таку, по якій можна врятуватися.

— Беріть її, ваша милість. І луку, і Доплив…

— Нащо ж так, Хівре, — примружив очі Самойлович. — Я не грабіжник…

— Я… вам… дарую…

— …І дармівщин не беру. Якщо ваша згода, складемо купчу…

II

Увечері у малій світлиці гетьман переглядав маєтні справи. Перед ним стояли дві дерев’яні різьблені скриньки, наповнені паперами, а збоку ще одна, мідна, з льодяниками, а також карафка з солодким вином. Гетьман любив поласувати, хоч і приховував свою пристрасть. Одначе сьогодні він посолодив душу й без льодяників. Ну що б, здавалося, та нікчемна лука? Скільки їх у нього, скласти докупи — конем не об’їдеш за день. А от стриміла йому колючкою під нігтем, і сьогодні врешті він ту колючку вирвав, виколупав.

Гетьман дістав зі скриньки перев’язану зеленою стрічкою паку паперів, розв’язав, розіклав їх віялом, наче карти, — шукав, куди прилаштувати новеньку купчу. Першою картою, козирним тузом у тій колоді, була грамота, де чорним по білому написано: «Божою милістю ми, пресвітлий і великий державний государ, цар і великий князь Олексій Михайлович, всія Великої, Малої і Білої Русі самодержець (і далі за титулом), пожалували єси у вічне володіння за вірну службу гетьмана Малоросійського Івана Самойловича містечком Седнів з угіддями, урочищами, лісами, луками, річками і черню, яка має чинити пану послуженство, з тим, щоб нам, великому государю, служив многії годи з великим старанням, і стверджуємо цим царським листом в укріплення і утвердження того, що йому дано». Гетьман поторкав руками велику жовту печатку, ще раз пробіг очима по паперах і врешті прилаштував до місця новеньку купчу. Тепер ці папери можна зв’язати й більше не розв’язувати. Він так і зробив — поклав їх до скриньки, замкнув її маленьким золотим ключиком і поставив до великої скрині, ошпугованої залізом. Вкинув до рота льодяника й підсунув до себе другу маленьку скриньку. Тут лежали дарчі грамоти, писані від його імені. Поклав перед собою одну, мовчки перечитував, смоктав цукерку, та враз скривився й виплюнув її просто під ноги. Цукерка гірчила, як і грамота, «Його імператорської величності Війська Запорозького обох сторін Дніпра гетьман Іван Самойлович.

Ознаймовуємо цим нашим писанням, кому про те відати належить, особливо пану полковникові їхньої царської пресвітлої величності ніжинському, обозному судді, осавулові і всьому старшому і меншому товариству: супліковав до нас поштивий пан бунчуковий товариш Мартин Шило, просячи ласки нашої про надання села Процьки з двома греблями і всіма приналежностями в полку Ніжинському для латвійшого дому свого виживлення, а також хутора Барсуківки з сіножатями по річці Остер від лісу Припутнянського до могили Тарасихи, а також ліс Припутнянський. Тоді, давши проханню поіменованої особи місце і бачачи його до нас, рейментарів, зичливість і давні у війську заслуги, і до таких же оного заохочуючи в даний час, оддаємо йому село Процьки, а також хутір Барсуки з сіножатями по річці Остер від лісу Припутнянського до могили Тарасихи, а також ліс Припутнянський з ласки нашої рейментарської. Відаючи про таку нашу волю, аби ніхто зі старшин, яко і чернь, з одбирання означених сіл і урочищ поіменованій особі жодної найменшої перешкоди не чинив, а війт тамтешній з належними тяглими віддав послушенство, сим листом нашим віруємо. Писано в Седневі, року Божого 1674, іюня 6 дня».

Чого ж пригірчила гетьманові ця грамота? Хіба мало написав таких? Писано їх у генеральній канцелярії по кілька на день. Всі гетьманові родичі отримали маєтності. Не забував він їх і далі. Родаки — то таки родаки, стоятимуть за себе до смерті. Одначе доставала такі грамоти й інша старшина. Але ця особлива. Надто пригірчили Самойловичу слова про військові заслуги Шила. А полягають вони ось у чому: минулого року гетьман вперше зважився облягти Чигирин і надійшов туди з військом; одного ранку, коли гетьман ще опочивав на пуховикові у похідному ліжку, наметом раптом двигонуло, аж затріщала велика тичина, а далі пролунав дикий верескливий голос: «Ґвалт, рятуйтеся, хто в Бога вірує, татари!» Гетьман так перепудився, що не міг знайти виходу з намету, його вивів звідти і підсадив на коня оцей ось Мартин Шило, якого нанесла на той час світла чи темна сила. Гетьман доскакав до могили, аж там Шило йому подавав одяг. Він один знав про той недишкретний Самойловичів маневр і мовчав, одначе всім своїм виглядом показував, що пам’ятає все. А тим часом засипав гетьмана листами, випрохував усе нові й нові урочища та села. «Цьому треба покласти край, — подумав гетьман. — Але як? Послати його на якусь факцію, з якої немає вороття? Треба все добре обмислити. — Спомин про той ранок завдавав гетьманові неймовірного сорому і болю. Гетьман не був таким уже боягузом, те сталося з несподіванки, зі сну. — І скільки — то прикрощів може завдати людині, — подумав гетьман, — якась випадковість, спомин про безглуздий вчинок. Здавалося б: забудь, викинь з голови, а він же стримить у пам’яті, як гострий цвях у підошві, й муляє, ятрить. І ятритиме, доки не позбудеться злощасного свідка».

Останнім клопотом гетьмана на сьогодні був лист до московського царя про Сірка. Кошовий отаман просив у Олексія для Запорозької Січі слободу Мерефу. Про це Самойловичу доніс вірний чоловік із Запорогів. Таке прохання не на жарт розтривожило гетьмана. Виклопоче Січ одне село, а тоді почнеться — дай друге, дай третє… Здавалося, що там одне село — крапля. Крапля живої води для спраглого велетня. А щоб підказати цареві спосіб до відмови, написав: «Такого ніколи не було, щоб Січ Запорозька слободами володіла». Обв’язав листа стрічкою і