Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

Бідолашні хлопці! До них, як і до Тома, повернулася колишня хвороба.

Розділ XXIII

Нарешті сонна атмосфера містечка сколихнулась, і то досить бурхливо: в суді почали слухати справу про вбивство. Тепер усі тільки про те й говорили. Томові просто ніде було сховатися від тих балачок. Від кожної згадки про вбивство в нього аж серце тіпалось, бо нечисте сумління і страх нашіптували йому, що все це говориться при ньому зумисне, щоб «промацати» його. І хоч він розумів, що немає ніяких підстав запідозрити, ніби він знає щось про вбивство, проте не міг лишатися спокійним, чуючи ті розмови. Його весь час проймав холодний дрож. І кінець кінцем він завів Гека у відлюдний закуток, щоб поговорити з ним по щирості. То була бодай невелика полегкість: на якусь часинку відпустити язика з припони й поділитися своїм душевним тягарем з іншим страдником. До того ж він хотів перевірити, чи не прохопився десь Гек про їхню таємницю.

— Слухай, Геку, ти нікому не казав... про оте?

— Про що?

— Ну, ти ж знаєш.

— А-а... Та звісно, що ні.

— Ані словечка?

— Ані одного словечка, побий мене сила божа. А чого ти питаєш?

— Ну, я боявся...

— Слухай, Томе Сойєре, якщо це випливе, нам і двох днів не прожити. Ти ж сам знаєш.

Томові трохи відлягло він серця. З хвилину помовчавши, він запитав:

— Геку, а тебе ніхто не примусить сказати?

— Примусить? Мене? Хіба що я захочу, щоб той клятий метис мене втопив, не інакше.

— Ну, то все гаразд. Я теж так думаю: поки мовчимо, нам нема чого боятися. Тільки знаєш, давай ще раз поклянемося. Щоб було певніше.

— Гаразд.

І вони поклялися ще раз, похмуро й урочисто.

— А що кажуть люди, Геке? Я багато всякого наслухався.

— Що кажуть? Та все те саме: Маф Поттер, Маф Поттер,— тільки й чуєш кругом. Мене аж у піт вкидає від цих балачок, так і хочеться забігти світ за очі.

— Я також тільки це й чую. Мабуть-таки, йому кінець. А тобі його іноді не жаль?

— Чого ж не жаль, ще й як жаль. Чоловік він, звісно, непутящий, але щоб скривдив когось — то ніколи. Наловить ото риби, вторгує грошей на пляшку — і тиняється повсюди. Але ж і всі люди так, побий мене бог, чи майже всі — і проповідники, і хто ти хочеш. А душа в нього добра. Колись він дав мені піврибини, хоча йому й самому мало було. Та й заступався за мене не раз, допомагав, коли було скрутно.

— А мені, Геку, він лагодив зміїв і гачки до вудок прив'язував. Добре б нам визволити його з в'язниці.

— Е ні, Томе, нам його не визволити. Та й яка йому з того користь? Його ж однаково впіймають.

— Еге ж, упіймають. Але я просто чути не можу, як усі його паскудять, мов ті чорти,— а він же не винен... у тому.

— Та й я, Томе, не можу. Боже ти мій, таке вже на нього клепають: наче він найперший лиходій в окрузі і дивно, що його досі не повісили.

— Атож, скрізь таке кажуть. А ще я чув: мовляв, якби його й відпустили, то над ним учинять суд Лінча.

— А таки вчинять, ще й як.

Хлопці розмовляли ще довго, та це не дало їм розради. А коли смеркло, вони рушили до невеличкої в'язниці, що стояла за містом, і почали тинятися поблизу з невиразною надією на якийсь щасливий випадок, що враз усе залагодить. Але нічого такого не сталося: як видно, ні ангелам, ні феям не було діла до нещасного в'язня.

Зрештою хлопці зробили те, що робили вже на раз: підійшли до віконця й передали Поттерові трохи тютюну й сірників. Віконце було невисоко, а сторожа при в'язниці не тримали.

Їм щоразу було соромно, коли Поттер починав дякувати за ті дарунки, а сьогодні сором обпік їх дужче, ніж будь-коли перед тим. Слухаючи Поттера, вони почували себе ницими боягузами й зрадниками.

— Ви такі добрі до мене, хлопці,— сказав Поттер,— добріші за всіх у містечку. І я цього не забуду, ні. Я оце тепер часто собі кажу: скільком хлопцям я, бувало, лагодив зміїв і всяку всячину, і показував, де добре ловиться риба, і допомагав чим тільки міг, а тепер, коли старий Маф у біді, всі вони про нього забули, а от Том не забув, і Гек не забув — ці не забули, то й я про них не забуду... Еге ж, хлопці, страшну річ я скоїв — п'яний був і себе не тямив, оце тільки тому,— а тепер мене, певно, повісять, та й по заслузі. І по заслузі, а мабуть, і на краще воно, цебто я так сподіваюсь. Але не варто про це говорити. Не хочу смутити вас, ви ж до мене такі добрі... Оце лише що я вам хочу сказати: ніколи не пийте, хлопці, того клятого зілля, то й не попадете в таку оселю. Ану станьте трохи далі туди... отак... Як приємно бачити дружні обличчя, коли ти вскочив у таку страшну халепу. Ніхто ж сюди не приходить, крім вас. Добрі, приязні личка... Станьте один одному на плечі й дайте мені доторкнутися до вас... Отак... І потиснути руки... ваші пролізуть крізь ґрати, а моя ні — завелика. Маленькі, слабкі рученята, а скільки вони зробили для Мафа Поттера, та й ще більше зробили б, якби могли...

Том прийшов додому дуже пригнічений, і снилися йому тієї ночі всякі страхіття. Другого дня й через день він весь час крутився поблизу будинку суду, і його дуже тягло зайти всередину, так що він на превелику силу стримував себе. Те саме діялось і з Геком. Хлопці старанно уникали один одного. Час від часу і той, і той ішли геть, але одна й та сама темна сила невдовзі приводила їх назад. Коли хтось виходив із судової зали, Том одразу наставляв вуха, але щоразу чув невтішні новини: тенета все міцніше обплутували бідолаху Поттера. Наприкінці другого дня всі в містечку гомоніли про те, що свідчення індіанця Джо лишаються не спростовані і немає вже анінайменшого сумніву, що присяжні визнають Поттера винним.

Того вечора Том повернувся додому пізно й заліз до спальні крізь вікно. Він був страшенно збуджений і кілька годин не міг заснути. А другого дня зранку біля будинку суду зібралося все містечко: то мав бути вирішальний