Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Костья!
Таумі стояла й посміхалася. Феєрверк все не стихав, лише посилювався. І це незважаючи на категоричну заборону в Ніцці й околицях міста (чи не на всьому Лазуровому березі) нічних феєрверків, котрі могли порушити спокій вельможних мешканців курортного міста. Виходить, плювати хотів рашен Костья на заборони і загрозу величезного, може, й у сотні тисяч штрафу (казали, що десять тисяч євро за хвилину салюту). А салют, феєрверк тривав уже добрих чверть години. Таумі охоплювало дедалі більше збудження. Вона вже нагадувала кішку, котра вирушає на полювання. Нагострені, нашорошені вушка чутливо вслухаються у звуки, ніздрі, що роздуваються і вбирають з удвоєною, а то й утроєною силою довколишні запахи. Горять, аж палахкотять очі.
Як була, в легенькому, накинутому наопашки халатику, Таумі босоніж збігла донизу. Охоронцеві, що підвівся з-за столика біля дверей, змахнула рукою — не треба мене супроводжувати.
Спочатку зійшла на балкончик, спеціально обладнаний для неї на краю тераси над морем. Помилувалася звідти феєрверком, що не припинявся. Навіть посилився — можливо, з яхти, яка біліла десь там у морі, в бінокль чи підзорну трубу побачили її фігурку на фоні передранкового берега? Таумі подумала — чи не кинутися звідси, з балкончика, в море? Зараз літо, вода напевне дуже тепла. Згадала свій політ в океан, коли була викинута тим дурнем Люлебургом. Ах, Вінсент, Вінсент! Шалений, як і вона, хоч часом ще вразливіший, схожий на дитину, в якої відібрали цукерку, коли довідувався про чергову її примху чи бачив флірт на якомусь балу або прийомі.
Як вона тоді летіла вниз і кричала від страху. Верещала. Вдарилася з розмаху об густу стіну води і пішла вниз. А за нею вже летів у воду той режисер. Люлебург. Тут біля берега глибоко, однак треба пролетіти трохи далі, чи не впаде вона на пісок? Ні, тут навіть не пісок, а прибережна галька. Гаразд, вона просто попливе. Таумі швидко збігла вниз. Скинула халатика і голяком ввійшла у воду, яка виявилася і справді дуже теплою. Аякже, південь Франції, кінець червня.
Таумі попливла. Пливла легко. Майнула божевільна думка — пливти до яхти. Гола? Нехай. Їй не звикати до скандалу. Таумі пливла далі й далі. І тут відчула за якихось сто, а може, й менше метрів од яхти, що морська течія відносить її кудись убік. Спроба опиратися нічого не дала. Таумі закричала, намагаючись привернути увагу людей на яхті. Або хоча б он на тому кораблі… Дарма. Звуки пострілів глушили її голос.
Таумі була доброю плавчинею, неабиякою. І досвідченою. Вона знала, що з течією ліпше не боротися. Так швидко знесилиш себе. Вона лягла на спину й віддалася на волю води й долі. В якийсь момент відчула, що засинає. Даленів феєрверк, стихали звуки… А світанок над морем розтинав ніч, розбивав темряву на скалки все дужче й дужче. Небо ставало синім і намагалося зазирнути у вічі вродливої дівчини, що гойдалася на хвилях. Та вона вже спала і в сні летіла з високої-високої скелі. Її тіло ставало тілом птаха, а руки — крилами. Тіло роздвоїлося, потроїлося, й ось уже десятки птахів-Таумі летіли над морем.
«Котра із них насправді я?» — подумала Таумі.
— Таумі! — кричала чайка, що летіла над птахами, і то був голос матері.
— Мамо!
Але Таумі не кричала, а тільки шепотіла.
Солодка усмішка блукала на її ледь припухлих вустах.
— Мамусю, — шептала щаслива Таумі.
Птахи, що народилися з її тіла, розліталися в різні боки.
Уже не чути було звуків феєрверку. Море пригортало тіло сонної Таумі солоними хвилями, збуруненими ранковим бризом.
…її підібрали двоє французьких рибалок, котрі рано-вранці вийшли на своєму човнику в море.
— Гляньте, дядьку Моріс, русалка, — сказав молодший, років двадцяти. — Справді, русалка. Фея.
— Ти нічого не пив? Чи з вечора не протверезів?
— Та не пив я, не пив, — сердито сказав молодший. — Справді, дівчина.
Нарешті Таумі помітив і старший.
— Ну кралечка!
— Шоколадка!
— Гола-голісінька!
— Чи жива?
Вже виловлена Таумі все ще у напівсні (встигла наковтатися води) почула розмову французькою, яку знала, хоч і не так добре, як англійську, бо встигла забути з часу їхньої втечі з Гаїті.
— Роби масаж, Леоне. Вода повинна вийти з легень.
— Дихає.
— Авжеж, дихає. Інакше б не була теплою.
— Боязко торкнутися. Красива, холера.
— Може, кінозірка?
— Десь я її наче бачив.
— Напевне, з тих, що в Ніцці живуть, на дорогих віллах.
— Ну, туди й відвеземо.
— А може… У мене вже встає. Ніколи не мав таких кралечок. Поласуємо, і за борт. Га, дядьку Морісе? Певно ж, і вам ще хочеться? А тут такий улов… Ви ж…
— Не дурій, Лео. Я сидів, та сидів за крадіжку, але ж не за вбивство і зґвалтування.
— Шкода.
Таумі глипнула. Правим, потім лівим оком. Побачила обвітрені, загорілі прості обличчя. Старшому — за п’ятдесят, а молодший — зовсім щеня. Тільки погляд мав шкодливого кота. Невже справді міг би зґвалтувати і вбити? Чи бравує, смоктунець? Признаватися чи ні, що вона знає французьку?
— Прикрийте мене, — попросила спочатку англійською, а потім таки французькою.
Старший прикрив її своєю старою шкіряною курткою, що смерділа потом і рибою. Здалеку долинув рев сирени.
Як згодом виявилося, тривогу підняла її охорона. А потім до поліцейських катерів долучилася і яхта Костянтина Браннікова.
Стомлена Таумі попросила поліцейських з морського патруля доставити її на цю яхту. Морісу ж вона сказала, що купує його куртку за тисячу євро. Ще випише чек на десять тисяч як нагороду за порятунок. За однієї умови: цьому молокососу Леону дістанеться лише сто євро. Все ж саме він діставав її з води. На більше він не заслуговує. У відповідь Леон, який чув її гнівну тираду, люто блимнув темно-синіми очима.
Так у старій шкірянці вона й постала перед очима Кості. Перед захопленими очима захопленого Кості. Від куртки на Таумі віяло наче з далекого-далекого часу — грубою чоловічою силою, духом, що і лякав її, і притягував. Від Костянтина Браннікова, зодягнутого в яскраво-білу, аж сліпучу лляну сорочку, пахло дорогущими парфумами.
— Ви задоволені, Костья? — спитала Таумі й зовсім по-дитячому поскаржилася. — Я заснула на хвилях і ледве не загинула. Майже потонула.
— Віднині я буду вас охороняти, — пообіцяв Костянтин Бранніков.
У його розкішній каюті він підніс Таумі гарного кольорового халата.
— І хто ж його одягав до мене? — спитала Таумі ревниво, і це був голос кішки, котра ледь-ледь, але випускає кігтики.
— Ніхто, — відповів Бранніков. — Це правда, Таумі.
Того ранку яхта
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван і Чорна Пантера», після закриття браузера.