Читати книгу - "Робінзон Крузо"

і точно би не промахнувся, з першого ж пострілу поклав трьох-чотирьох ворогів. Отож я зупинив свій вибір саме на цьому місці для засідки, приготував два мушкети і, як зазвичай, рушницю. У мушкети я набив по декілька великих куль, а на додачу ще й по чотири-п'ять маленьких, розміром зі звичайну кулю для пістолів, а рушницю зарядив цілою пригорщею дробу найбільшого розміру. У пістолі я також зарядив по чотири кулі, тож добре спорядився для того, щоб вести безперервний вогонь. Я був готовий до вилазки.

Коли я ретельно прорахував план, то почав щоранку навідуватися до сховку на вершечку пагорба (від моєї твердині до цього місця було близько трьох миль) — чи не помічу на морі човнів, які прямують на острів. Та минуло два чи три місяці, човнів не було, і мені почав уриватися терпець. Я вже змучився від щоденного чатування, яке щоразу закінчувалося нічим, — за весь цей час жодного разу, ні поблизу острова, ні далеко в океані, куди сягало око, я не помітив чорної цятки — каное чи піроги.

Всі місяці, поки я вчащав на узбережжя, чатуючи на дикунів, мій дух і задум лишалися незламними: я готовий був за першої-ліпшої нагоди винищити двадцятеро-тридцятеро дикунів за злочини, щодо яких у мене не поставало жодних сумнівів, — таким-бо був мій праведний гнів, котрий запалився ще тоді, найпершого разу на узбережжі, коли я уздрів сліди моторошного звичаю нищити й пожирати собі подібних. Либонь, небеса відвернулися від цих страшних людей, у цю місцевість не сягає Божа мудрість, завдяки якій так розважливо облаштований світ, і нема кому відтрутити дикунів від їхніх чорних пристрастей і брутальних традицій. Вони полишені самотою справляти жахливі ритуали, і веде їх у цьому не Божа рука, а пекельна.

Та коли я потроху втомився від щоденного безрезультатного чатування — щодня здійснювати далекі мандрівки, і щодня марно, — моє ставлення до ситуації поступово змінилося. Я тепер міркував холодно й тверезо та зовсім по-іншому дивився на свої пристрасні плани. Хто я такий, щоб судити інших людей і виносити вирок, буцім вони є злочинцями? Хто дав мені таке право? Якщо небеса вже віки й віки дозволяють їм жити таким життям і не карають за це, то, може, саме небеса дають їм здійснювати кару одне над одним у такий жахливий спосіб? А хіба ж ці люди скоїли злочин проти мене особисто? Яке ж я маю право втручатись у криваві суперечки, котрі вони ведуть поміж собою на своїй землі? Я переконував себе: «Звідки мені знати Господні наміри у цьому конкретному випадку? Безперечно, ці люди не вважають і не розуміють, що чинять злочин. Мораль їхнього суспільства не повстає проти подібних дій, ніхто їх за це не засуджує. Вони не усвідомлюють, що чинять зле, а вважають, що сповняють присуд вищого правосуддя, — так само, як і ми подеколи припускаємося гріхів. Вони вважають, що після збройної сутички забити полоненого — не більший злочин, аніж для нас — зарізати бугая. Для них їсти людське м'ясо — те саме, що для нас їсти баранину».

Що довше я міркував над цим питанням, то яснішим ставало, що я дуже й дуже помилявся на початку: люди, які мешкають у цих краях, не більші вбивці (а я-бо вважав їх у думках саме вбивцями), ніж були християни, які страчували полонених після бою. Часто-густо християни без пощади вирізали до ноги цілі загони ворожої армії навіть потому, як ті склали зброю і підкорилися. Крім того, я не міг забувати, що хоча дикуни так брутально та жорстоко чинять одне з одним, але це аж ніяк не стосується мене: мені-бо вони не заподіяли жодного лиха. Якби вони спробували напасти на мене, якби мені довелося захищати власний живіт, я мав би право битися з ними. Але зараз вони й не відали про моє існування і не мали щодо мене жодних замірів, тож як я можу підступно стріляти їм у спину?

Так можна виправдати й звірства перших іспанців в Америці, коли ті винищували індіанців мільйонами! Так, індіанці-язичники[8] не знали християнського Бога, деякі їхні звичаї були кривавими й варварськими, наприклад, людські жертвоприношення богам, та щодо іспанців були людьми невинними. Сьогодні самі ж іспанці згадують про масові винищення індіанців, про спроби викорінити їх із власної землі з відразою та обридженням, а всі інші європейці-християни засуджують як криваву бійню, як акт нелюдської жорстокості, якому немає виправдання ні перед Богом, ні перед людиною. Через моторошні звірства, вчинені іспанцями, саме наймення їхнє тепер вимовляється з жахом людьми гуманними, справжніми християнами, ніби Іспанське королівство — то батьківщина народу, який не має ні моральних засад, ні жалю до злидарів, — а тільки такі-бо якості свідчать про душевну красу.

Ці міркування швидко вистудили мій шал і поклали край кровожерним планам. Я нарешті відступився від задуму винищити дикунів — яке маю право нападати на них першим, коли вони не чіпають мене? А от щоб вони мене й надалі не чіпали, то маю добре подбати про захист: якщо раптом вони викриють мене на острові й атакують, я буду цілком до цього готовий. Хоча з іншого боку, якщо я битимусь із дикунами, то швидше за все пошиюсь у дурні: щоб вийти переможцем у цій битві, треба винищити не тільки всіх людожерів, які перебуватимуть на острові, а й усіх тих, котрі можуть приплисти пізніше, якщо комусь із дикунів вдасться втекти й повідомити одноплемінників про те, що трапилося. Отоді-то тисячі месників висадяться на острові, щоб помститися за загибель товаришів, — за таких умов я не маю шансів вижити, а зараз-бо живу досить пристойно.

Зрештою я дійшов остаточного висновку, що ні з моральної точки зору, ні з політичної не повинен втручатися в чужі справи. Моє діло — добре ховатися, ніде не лишати слідів людської присутності на острові. У моїх міркуваннях релігійні настанови поєдналися зі звичайною поміркованістю, і я навіч переконався, що я, коли будував криваві плани, прагнув винищення невинних істот — принаймні не винних щодо мене. Якщо вони й коять злочини одне проти одного, мене це не стосується: вони мають право поводитися на власній землі, як їм заманеться, а вже судить їх нехай Бог, бо саме Він створив усі народи, і в Його руці карати ці народи або милувати.

Коли ж я ухвалив для себе не втручатися, то відчув велике полегшення: на щастя, не встиг здійснити вчинку, який тепер мені видавався страшенним гріхом —