Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

Якщо я й не взяв від батька нічого хорошого, то принаймні навчився ладнати з такими, як він: найрозумніше — це не заважати їм, хай роблять, що хочуть.

Розділ XX

Ці волоцюги почали нас із Джимом розпитувати — все хотіли дізнатися, нащо ми ховаємо пліт і чому вдень стоїмо, замість того, щоб пливти далі, — може, Джим утікач? Я їм сказав:

— Та Господь із вами! Хіба негр-утікач тікатиме на Південь?

Вони погодились, що не втікатиме. Мені треба було якось викрутитись, отож я почав розповідати:

— Мої родичі жили в окрузі Пайк, у штаті Міссурі, там я й народився, але вони всі померли, крім мене, батька і брата Айка. Батько вирішив усе покинути і переїхати жити до дядечка Бена; той має маленьку ферму за сорок миль нижче від Нового Орлеану. Батька зовсім злидні заїли, і у борги він заліз по самі вуха, тому, коли повністю з усіма розрахувався, в нього лишилося всього шістнадцять доларів та наш негр Джим. Із такими грошима ніяк не можна було доїхати за тисячу чотириста миль, хоч і третім класом. Ну, а коли ріка піднялася, батькові раптом пощастило: він зловив оцей-от пліт, і ми вирішили на ньому добратися до Орлеана. Але його щастя було недовгим — вночі пароплав наскочив на передній край плоту, і ми всі стрибнули у воду й пірнули під колеса; ми із Джимом нічого — випливли, а п’яний татуньо і братик Айк, якому було лише чотири роки, вони обоє так і потонули. Ну, а наступні два дні ми мали багато клопоту, бо різні люди до нас підпливали в човнах і хотіли забрати в мене Джима, казали, що він, певно, негр-утікач. Того ми вирішили вдень стояти, а пливти собі тихенько вночі, щоб нас ніхто не зачіпав. Герцог сказав:

— Залиште цю проблему для мене — я знайду якийсь спосіб, щоб пливти й удень, якщо знадобиться. Я все обдумаю й вирішу, як це влаштувати. А поки що нехай все залишаться, як є: ми, звісно, не збираємось пливти вдень повз місто — нам це може бути не на користь.

Надвечір спохмурніло: схоже, збиралось на дощ; раз-по-раз на обрії спалахували блискавиці, листя тремтіло — без сумніву, насувалась гроза. Герцог і король рушили з ревізією до куреня — подивитися, які в нас ліжка. У мене був солом’яний матрац — кращий, ніж Джимів; той спав на маїсовому, а в маїсовому матраці весь час знаходяться качани і боляче колють боки, а коли перевертаєшся з боку на бік, то маїсова солома шурхотить, ніби качаєшся у купі опалого листя, й шум такий, що мимоволі прокидаєшся.

Так от, герцог вирішив, що візьме собі мій матрац, але король йому не дозволив. Він зауважив:

— Мені здається, що ви й самі мали б розуміти, що мій сан вищий, ніж ваш, тож мені не годиться спати на маїсовому матраці. Ваша світлість нехай бере собі маїсовий!

Ми із Джимом знову було злякалися, думаємо, раптом вони знову посваряться, того дуже зраділи, коли герцог відповів:

— Моя доля бути втоптаним у болото залізною п’ятою деспотизму. Нещастя пригнобили мій колись гордий дух: я підкоряюсь і відступаю — такий мій жереб. Я один на цілому світі приречений страждати; що ж, мені під силу це винести.

Ми рушили в дорогу, щойно стемніло. Король звелів нам триматися поближче до середини ріки й не запалювати ліхтар, доки ми не пропливемо повз місто. Незабаром у темряві ми побачили низку вогників — це й було місто — і благополучно пропливли мимо них. Коли подолали ще чверть милі, ми вивісили наш сигнальний ліхтар, а годині о десятій піднявся вітер, полив дощ, загуркотів грім, і блискавиця спалахувала щосили. Король звелів нам обом стояти на вахті, доки не мине гроза. Тоді вони з герцогом залізли до куреня і вляглися спати. Я мав вартувати після півночі, але все одно не ліг би спати, навіть якби мав постіль, бо ж не кожного дня доводиться бачити таку грозу.

Господи, як бушував вітер! І кожної секунди чи через одну спалахувала така блискавиця, що виднілися білі гребінці хвиль на півмилі довкруги, й острови — наче запилюжені крізь сітку дощу, й дерева, що гнулися від вітру. А потім як бабахне — бум! бум! бах! тра-та-та-та-та! — грім ударить, прокотиться і затихне. А потім: р-раз! — знову спалахне блискавка, і знову вдарить грім. Мене кілька разів ледь не змило хвилею з плота, але я роздягнувся догола, і тепер гроза мене не лякала. Про корчі нам теж можна було не хвилюватися: блискавка раз-по-раз спалахувала і освітлювала все навкруги, тому ми бачили їх здалека і завжди встигали повернути пліт убік, щоб обійти небезпечні місця.

У мене, бачте, була нічна вахта, але до того часу мене добряче розібрав сон, і Джим сказав, що почергує за мене першу частину ночі; щодо цього він завжди був молодець, нічого не скажеш. Я заліз у курінь, але герцог із королем так розвалилися, що для мене місця не лишилось; отож я ліг перед куренем — на дощ я уваги не звертав, бо було тепло і хвилі були вже не такі високі. Десь близько другої години знову почалась хитавиця, і Джим хотів було мене розбудити, а тоді передумав — йому здалося, ніби хвилі стали нижчими й біди від них не буде. Але він помилився, бо зненацька наскочила височезна хвиля і змила мене за борт. Джим ледь не помер від сміху. Такий вже він був сміхотун, я другого такого негра в житті не зустрічав.

Я заступив на вахту, а Джим улігся й захропів; незабаром гроза зовсім скінчилась, і щойно в будиночках на березі загорівся перший вогник, я розбудив Джима, і ми з ним завели пліт до затишної місцини на денну стоянку.

Після сніданку король дістав стару засмальцьовану колоду карт, і вони з герцогом всілися грати в покер по п’ять центів за партію. А коли їм це набридло, заходились «складати план кампанії», як у них це називалося. Герцог понишпорив у своєму саквояжі, витягнув цілу купу маленьких друкованих афіш і почав читати нам уголос. В одній афіші говорилося про те, що «знаменитий доктор Арман де Монтальбан