Читати книгу - "Життя у позику"

ростбіфи, і його вірші стали ще сумнішими. Тепер він почав обсмоктувати проблему самогубства. Що стосується його, то він готовий у будь-який момент накласти на себе руки — зрозуміло, не сьогодні, після такої щедрої вечері, а завтра. Ліліан розвеселилася ще більше. Незважаючи на худорбу, вигляд у Жерара був цілком здоровий, він проживе ще років п’ятдесят.

…Клерфе посидів трохи в барі у «Ріці». Потім вирішив зателефонувати Ліліан. Зголосився портьє і повідомив, що «мадам нема в готелі, вийшла півгодини тому». Клерфе побіг до авта. Треба було залишилися в неї. Що з ним робиться? Яким невиправним стає закоханий! Як швидко опадає з нього самовпевненість! І яким самотнім він собі здається, увесь його хвалений досвід раптом розсіюється, як дим, і він почуває себе таким невпевненим. Ні, він не повинен її втратити!

Клерфе їхав повільно бульваром Сен-Мішель. Ліліан почула «Джузеппе» і відразу ж його побачила.

— А смерть? — запитала Жерара, перед яким стояла тепер тарілка з сирами. — Якщо смерть ще безнадійніша, ніж життя?

— Хто нам скаже, — відповів Жерар, жвакуляючи з апатією, — невже життя є карою, яку мусимо терпіти за якийсь злочин, скоєний в іншому світі? Можливо, наше життя і є пекло, і Церква помиляється, обіцяючи нам після смерті пекельні муки.

— Церква обіцяє нам також небо.

— Тоді, може, усі ми упалі ангели, і кожен з нас приречений провести певну кількість років в каторжній в’язниці на цьому світі.

— Але ж за бажання термін ув’язнення можна зменшити.

— Добровільна смерть! — Жерар кивнув із захопленням. — Все ж таки ми перед нею відступаємо. Хоча самогубство — звільнення! Якби життя було вогнем, ми знали б, що треба зробити! Вискочити! Іронія.

«Іронія — це усе, що нам залишається, — подумала Ліліан. іноді, наприклад, при таких проповідях, як ця, іронія дуже спокуслива». Вона спостерігала за Клерфе, який так пильно роздивлявся перехожих, що не помічав її, хоча вона сиділа в десяти кроках від нього.

— Якби усі ваші бажання виконувалися, чого б ви зажадали від долі? Яке ваше найбільше бажання? — запитала вона Жерара.

— Я хочу тільки нездійсненного, — не замислюючись, відповів поет.

Ліліан з вдячністю поглянула на нього.

— Тоді вам нічого більше бажати, — сказала вона. — Ви усе вже маєте.

— Я і не бажаю собі нічого, окрім такої слухачки, як ви! — заявив Жерар з похмурою галантністю і прогнав художника, який, завершивши портрет Ліліан, підійшов до столика. — Назавжди. Ви розумієте мене!

— Я візьму цю картину, — сказав Клерфе розчарованому рисувальнику. Він увійшов до кафе ззаду і зараз несхвально роздивлявся Жерара.

— Забирайтеся, — сказав Жерар. — Хіба ви не бачите, що ми розмовляємо? Бог мені свідком, нам безперервно хтось перешкоджає. Гарсон, ще два перно! І я прошу викинути цього пана!

— Три, — сказав Клерфе, сідаючи.

Художник продовжував стояти мовчки біля нього в дуже красномовній позі. Клерфе йому заплатив.

— Тут дуже мило, — сказав він, звертаючись до Ліліан. — Шкода, що ми раніше сюди не ходили.

— А хто ви, непроханий гостю? — поцікавився Жерар, далі переконаний, що Клерфе є, либонь, звідником і пробує якихось звичних трюків, щоб познайомитися з Ліліан.

— Директором божевільних в Сен-Жермен де Пре, мій сину, і ця дама є однією з наших пацієнток. Сьогодні у неї вихідний. Щось уже сталося? Я запізнився? Гарсон, заберіть ніж і вилку теж.

Цікавість поета взяла гору над скептицизмом.

— Справді? — шепнув. — Я завжди хотів…

— Спокійно, можете говорити голосно, — перебив його Клерфе. — Вона обожнює свою ситуацію. Досконалий брак відповідальності. Не підлягає жодному праву. Навіть якби скоїла вбивство, її б виправдали.

Ліліан розсміялася.

— Навпаки, — сказала Жерарові. — То мій колишній чоловік. Втік з божевільні. Та ще й мене звинувачує.

Поет не був дурнем. Крім того був французом. Зрозумівши усе, він піднявся з чарівною усмішкою.

— Деякі люди йдуть надто пізно, а деякі — дуже рано. Треба йти вчасно. Так сказав Заратустра. Мадам, завтра вас тут чекатиме вірш, я залишу його у офіціанта.

— Мило, що ти прийшов, — сказала Ліліан. — Якби я зараз спала, мене б це все оминуло. Зелене світло і солодкий бунт крові. І ця трясовина, і ластівки над нею.

— Іноді мені за тобою важко встигати. Пробач мені. За тиждень з тобою відбувається стільки перетворень, скільки з іншими жінками не відбувається за роки, ти схожа на рослину в руках йога — за кілька хвилин вона встигає вирости і розквітнути.

«І вмерти», — подумала Ліліан.

— Я мушу це робити, Клерфе. Я стільки ще маю надолужити. Тому я така поверхнева. На мудрість буде згодом ще досить часу.

Узяв її долоню і поцілував.

— Я ідіот. І щодня більший. Але я не маю нічого проти цього. Мені це подобається. Аби тільки ти була поруч. Я дуже тебе кохаю.

— Ходи. У мене залишилося трохи вина.

17

Чергову сукню Ліліан вибирала винятково старанно. «У деяких речах не можна взагалі бути поверхневим, — подумала, — і сукні можуть складати більшу моральну опору, ніж усі обґрунтовані аргументи, бути чимось більшим, ніж будь-яка мудрість чи зрадлива радість, і навіть чимось більше, ніж коханий». Не було в цьому жодної легковажності, тільки потреба усвідомлення і великої сили впливу малих речей.

«Добре усвідомлювати це, — думала Ліліан, — в моєму випадку то майже єдине, що мені залишилося». Вона не мала більше часу на великі плани, чи навіть бунти. Раз, було, збунтувалася, бо хотіла цього, але тепер її діймали сумніви, тепер на неї чекали тільки розрахунки з долею.

Ліліан знала, що все те, чим обманювалася і втішалася, можна вважати доволі дешевими фортелями, але вона була тепер така далека від усіх великих і поважних фортелів, за допомогою яких люди намагаються зробити своє життя стерпним, така далека, що для неї вже не існувало відмінності між великим і дрібним. Крім того здавалося їй, що стільки саме, якщо не більше дисципліни, відваги і зусиль потрібно, щоб повірити на хвильку в дрібні фортелі і черпати з них радість. Ось чому купівля сукні приносила їй стільки ж радості, скільки іншим приносить філософський трактат, ось чому любов до Клерфе і любов до життя раз у раз плуталися в її свідомості, ось чому вона жонглювала ними — то підкидала в повітря, то ловила: адже вона знала, що скоро вони все одно розіб’ються. На повітряній кулі можна літати, поки не опуститься, але до неї не можна причепити будинки. А коли вона опуститься, то це вже не повітряна куля, а мертвий шматок матеріалу.

…Всюди клаптями звисали гірлянди, обірвані дощем. Мокрі полотнища прапорів з шумом вдарялися об щогли. Буря шаленіла, можна було