read-books.club » Сучасна проза » Мертвим не болить 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертвим не болить"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мертвим не болить" автора Василь Биков. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 40 41 42 ... 131
Перейти на сторінку:
й страшне. Але воно проноситься вгорі далі, і ніч проймають два вибухи. Вогняні відблиски у вікнах на кілька секунд осліплюють нас. Здається, хату рознесе дощенту. І навіть дивно, що вона залишилася стояти, як і стояла. Тільки чомусь із запізнілим грюканням відчиняються двері. Але це не через бомби. Це якийсь боєць вривається до нашого притулку.

— Гей, слов'яни! — нестямно кричить він від порога.— На тому кінці німці!..

Усі заніміли. На якусь мить нас паралізує, потім хтось недобре лається.

— Гинути, чи що? Врешті-решт...

— Чому нас залишили? Де справедливість? Де турбота про поранених?

— Тихо! Ти-хо! — пересилюючи гамір, знов лунає голос Сахна.— Я забороняю! Припинити розмови!

— Хто там забороняє?! — кричить з-під лави льотчик.— Ти ось заборони нас добивати. Де начальство? Давай началйство!

— Треба до начальства! Генерала сюди! — гудуть стривожені голоси. Хтось, кульгаючи, поспіхом виходить з хати. За ним до дверей пробираються ще двоє. Тоді до порога звідкись з кутка повзе зігнута постать Сахна.

— Стій! Припинити паніку! Я наказую!

Хата стає роз’ятреним, роз'юшеним мурашником.

— При чому тут паніка?!

— Пішов ти...

— Знайшовся страхопуд!

— Не таких бачили!

— Ти начальство давай!

— Давай транспорт! Ми теж жити хочемо!

Люди встають, хто може. Інші лежать. Здається, вже не бомблять. Гул угорі стихає і віддаляється. Мабуть, літаки повернули назад. Зате виразнішою стає тріскотнява кулеметів. З відчинених дверей у хату клубочиться холод.

Тихо, але зовсім по-чоловічому вилаявшись, до виходу пробирається Катя.

— Ні, вже вчорашнього не буде! — каже вона.— Я зараз...

Дівчина хоче вийти, але дорогу їй заступає Сахно. Впершися ногою в одвірок, він стоїть у відчинених дверях. У здоровій руці пістолет.

— Назад!

— Ти що, очманів? Ану, пусти! Я до начальства.

— Назад! — з якоюсь звірячою впертістю гиркає Сахно.

Катя раптом щосили штовхає його і, пригнувшися, шмигає в двері.

— Назад! Застрелю!

Він і справді стріляє, несподівано оглушує всіх нас. У мене заходиться серце: чи не здурів він, цей законник? Побіч підводиться з підлоги лейтенант і розважливим голосом звертається до розлюченого капітана:

— Послухайте, що це за спектакль? Справді, потрібно доповісти начальству. Треба ж евакуювати поранених. Чого ви вперлися?

— Мовчать! Я наказую — мовчать!

Широко розставивши ноги, Сахно сірою непорушною брилою стоїть у дверях. Пістолет його спрямований у хату. Долівка зовсім захолола.

— Йому аби мовчати! — злостиво зауважує хтось.

Однак помалу в хаті замовкають. Хто знає, чого можна чекати від цієї людини.

Сахно стоїть так досить довго, ми всі мовчимо, тільки обгорілий голосніше, ніж досі, стогне під вікном. Юрко затихає, дихання його коротке, уривчасте, у грудях булькоче. Я ніяк не можу збагнути, що ж робити з ним, коли знов, як і вранці, доведеться тікати з села. Чи не ліпше одразу застрелити його й себе?.. Автоматні черги за селом то замовкають, то знов густо розсипаються.

Аж ось на вулиці зчиняється гамір. Під вікном прорипіли чиїсь квапливі кроки — там гурт людей. Чи не по нас? Коротко скрипнув ганок, і промінь ліхтарика яскраво впирається в постать Сахна, який стовбичить у дверях.

— Тут хто?

— Тут поранені,— похмуро, ніби навіть незадоволено, відповідає Сахно. Проте з порога не відступає.

— А ви хто? Ви що тут робите? — підсвітивши пістолет у руці капітана, суворо питає командир. Раптом яскравий промінь з ліхтарика зачепив і нас на підлозі. Усі мружаться.

— Я припиняю паніку! — тим самим тоном каже Сахно.

— Паніку?

— Саме так. Паніку.

— Яку там паніку! — розважливо каже хтось з хатньої темряви.— Нас до шпиталю треба, тут тяжкопоранені є.

Постать невідомого повертається до людей. Його сильний ліхтарик перебігає туди-сюди по людях, які лежать долі, і спиняється. Скрізь шинелі, кожушки, бинти і насторожені, нерухомі обличчя.

— Я не уповноважений щодо евакуації,— чітким командирським голосом оповіщає переперезаний ременями чоловік.— Село обходять німці... Полковник Гордєєв наказав: усі в стрій. Хто може, прошу зі мною! Зараз же!

— Це інша річ,— після коротенької паузи відгукується хтось у кутку.

— По-людському. А то пістолетом загрожує...

— Ану, виходь, хто може!

— Зрозуміло! А то всім кінець.

З кутка незабаром вибираються двоє. Підводиться хтось біля порога. Зітхнувши, важко піднімається лейтенант з редакції... Я не знаю, як бути мені. Не випадає відставати від інших і не хочеться залишати Юрка. Відчуваю, без мене він загине. Знов клята нога гостро розболілася проти ночі.

— Стій! — наче схаменувшись, знову кричить Сахно.— Майоре, спиніть людей! Тут неперевірений елемент.

Майор, який уже рушив, спиняється і блискає на Сахна ліхтариком.

— Який елемент?

— Розпропагований, антинастроєний елемент... Тут розмови...

— Та облиште, капітане! Які розмови...

Майор вимкнув ліхтарик і ступив з ганку. За ним виходять четверо бійців. Сахно кілька секунд розгублено стоїть біля дверей, потім кидається слідом за ними.

— Майоре! Ви будете відповідати! Я доповім полковнику! — долинає вже з двору.

Хтось у хаті знову брутально вилаявся.

Лейтенант біля стіни неспішно збирається йти. Спочатку він старанно опускає вуха своєї шапки. Потім дістає з кишені рукавиці. Усі його рухи уповільнені. Я бачу і розумію, як не хочеться йому йти туди, звідки, хто знає, чи доведеться повернутися. Біля його ніг сидить покірно, чекаючи на щось, німець. Я розгублений — що робити? Лейтенант кидає погляд униз — на мене, потім на Юрка. І я думаю, коли він тільки скаже «ходімо», я піднімуся. Але він старанно натягує на пальці рукавиці і на мить посміхається.

— Ну, будьте здорові. Бажаю як-небудь вибратися звідси.

— Щасливо! — кажу я майже розчулено. Не знаю чому, але протягом цієї години в душі моїй визріла якась не усвідомлена ще приязнь до цієї людини. З'являється і зникає жаль, що не встигли як слід познайомитися, поговорити. Що ж... Мені хочеться наостанку хоч чимось допомогти йому.

— Візьміть мій карабін.

— Ні, дякую. У мене пістолет,— торкається він своєї кирзової кобури.— А зрештою, однаково. Там танки.

Він переступає через мою ногу і виходить крізь відчинені двері на залите місячним сяйвом подвір'я. Я ж залишаюся, боляче сприймаючи невеселий зміст його останніх слів. У хаті стає самотньо й пусто.

Відомо ж, не вперше, кожен день відходять назавжди люди. Товариші, малознайомі і зовсім незнайомі. Відходять, чимось зачепивши за душу, і залишають у ній не завжди зрозумілий слід. Чимало не повернуться більше в наше життя, а серед

1 ... 40 41 42 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертвим не болить"