Читати книгу - "Консуело"

«По суті, вона має рацію, — подумав Андзолето. — І якби я тільки міг відкласти свої дебюти… Але я ризикую бути заміненим іншим тенором, а той, уже звичайно, не поступиться мені своїм місцем».

— Скажи-но, які в мене вади, — попросив він Консуело, пройшовшись кілька разів по кімнаті.

— Ті, про які я не раз тобі говорила: занадто багато сміливості й мало підготовки; підйом скоріше гарячковий, ніж відчутий; у драматичних місцях більше надуманості, ніж почуття. Ти недостатньо ясно уявляєш собі роль у цілому. Розучивши її уривками, ти бачиш у ній тільки ряд більш або менш блискучих місць. Ти не вловив у ролі ні поступового розвитку її, ні висновку. Думаючи тільки про те, як блиснути своїм прекрасним голосом і деяким умінням, ти показав усього себе відразу, при першому ж виході. При найменшій можливості ти гнався за ефектами, але всі твої ефекти були однакові. Уже наприкінці першого акту публіка знала тебе напам'ять, але, не підозрюючи, що це все, чекала від тебе ще чогось незвичайного, а цього в тобі саме й не виявилося. Піднесеність зникла, і голос ослаб. Ти відчув це сам і щосили став форсувати й те й інше. Цей маневр публіка зрозуміла, і от чому, на великий твій подив, вона залишалася холодною в тих місцях, коли тобі здавалося, що ти найбільш патетичний… У цю хвилину вона бачила в тобі не артиста, захопленого пристрастю, а тільки актора, що жадає успіху.

— А як же, скажи, роблять інші? — тупнувши ногою, вигукнув Андзолето. — Хіба я не чув усіх, кому останні десять років аплодувала Венеція? Хіба старий Стефаніні не кричав, коли бував не в голосі? І це не заважало публіці несамовито йому аплодувати.

— Це правда. Але я не вважаю, щоб тут із боку публіки було нерозуміння. Імовірно, пам'ятаючи старі його заслуги, вона не хотіла дати йому відчути його занепад.

— Ну, а Корилла, цей скинутий тобою кумир, хіба вона не форсувала свого голосу, хіба не робила зусиль, які було болісно не тільки слухати, але навіть бачити? Хіба вона була справді захоплена пристрастю, коли її підносили до небес?

— Саме тому, що я знаходила всі її прийоми фальшивими, ефекти — огидними, а спів і гру — позбавленими смаку й величі, я й була, так само як ти, переконана в тім, що публіка розуміє не занадто багато, і вийшла на сцену так спокійно.

— Ах, Консуело, люба, як ти ятриш мою рану, — важко зітхаючи, проговорив Андзолето.

— Чим, мій любий?

— І ти ще запитуєш! Ми помилялися з тобою, Консуело. Публіка все розуміє. Там, де бракує знання, їй підказує серце. Публіка — це дитя, вона хоче, щоб її розважали й розчулювали. Вона задовольняється тим, що їй дають, але тільки покажи їй краще — вона зараз же починає порівнювати й розуміти. Корилла фальшивила, у неї не вистачало дихання, але ще тиждень тому вона могла зачаровувати. З'явилася ти, і Корилла загинула; вона знищена, похована. Якби вона виступила тепер — її освистали б. Якби з'явився я з нею, успіх мій був би так само запаморочливий, як тоді, коли я вперше співав у графа після неї. Але поруч із тобою я померк. Так мало бути, і так буде завжди. Публіці подобалася мішура, вона фальшиве каміння сприймала за коштовне й була ним засліплена. Але ось їй показали діамант, і вона вже сама не розуміє, як могли так грубо обманювати її. Більше терпіти фальшивих діамантів вона не бажає й відкидає їх. У цьому ж бо, Консуело, й полягає моє нещастя: я — венеціанське скельце — виступив разом із перлиною з дна морського…

Консуело не зрозуміла, скільки було правди й гіркоти у словах її нареченого. Вона приписала їх його любові й на всі ці, як їй здавалося, милі лестощі, сміючись, відповіла усмішками й поцілунками. Вона запевнила Андзолето, що він перевершить її, якщо тільки захоче постаратись, і відродила в ньому мужність, доводячи, що співати, як вона, зовсім легко. Вона говорила це щиро, бо для неї не існувало труднощів і вона не підозрювала, що праця для тих, хто її не любить і в кого немає посидючості, є головною й непереборною перешкодою.

Розділ 19

Заохочуваний щиросердістю Консуело й підступними порадами Корилли, що наполягала на його повторному виступі, Андзолето з жаром взявся за роботу й на другому поданні «Гіпермнестри» набагато краще проспівав перший акт. Публіка оцінила це. Але позаяк пропорційно зріс і успіх Консуело, він, бачачи це підтвердження її переваги, залишився незадоволений собою й знову занепав духом. Від цієї хвилини все почало уявлятися йому в темному світлі. Андзолето здавалося, що його зовсім не слухають, що глядачі, які сидять поблизу, пошепки засуджують його, що навіть його доброзичливці, підбадьорюючи його за лаштунками, роблять це тільки з жалості. У всіх їхніх похвалах він шукав якийсь інший, прихований, неприємний для себе зміст. Корилла, до якої він в антракті зайшов у ложу, щоб дізнатися про її думку, з удаваним занепокоєнням запитала, чи не хворий він.

— Звідки ти це взяла? — роздратовано запитав він.

— Тому що голос твій нині звучить якось глухо й вигляд у тебе пригнічений. Андзолето, любий, підбадьорся, напруж свої сили — вони паралізовані страхом чи зневірою.

— Хіба я погано проспівав свою вихідну арію?

— Набагато гірше, ніж у першій виставі! У мене так стискувалося серце, що я боялася зомліти.

— Одначе мені аплодували!

— На жаль!.. Втім, я дарма розчаровую тебе. Продовжуй, тільки намагайся, щоб голос звучав чистіше…

«Консуело, — думав він, — звичайно, хотіла дати мені гарну пораду. Сама вона у своїх учинках керується інстинктом, і це її вивозить. Але звідки в неї може бути досвід, як може вона навчити мене перемогти цю норовливу публіку? Слухаючи її порад, я приховую блискучі сторони свого таланту; а того, що я поліпшив манеру співу, ніхто й не помітив. Буду зухвалий як і раніше. Хіба я не бачив під час мого дебюту в будинку графа, що можу вразити навіть тих, кого не можу переконати? Визнав же в мені старий Порпора талант — щоправда, знаходячи на ньому плями! Так нехай же публіка схилиться перед моїм талантом і терпить мої вади!»

У другому акті він із шкури ліз, викидаючи неймовірні штуки. Його слухали з подивом. Деякі почали аплодувати, але їх змусили замовкнути. Більша частина публіки дивувалася, запитуючи себе, був тенор божественний чи