Читати книгу - "Добло і зло"

— Це ти на що натякаєш? — Всілася на ложе я.

— Та ні на шо. Можна в нього позичити. І вже зможемо спати вдома.

«Вдома» — яке солодке й гірке слово щодо зйомної квартири. Той, хто коли-небудь жив без мами-тата-сала і не ліз, мов у шахту, в кредити, мене зрозуміє.

Сказано-зроблено. Льоша — щедра душа. І мама його дівчини тоже. Дала нам непотрібний їй матрац і побажала щастя. Так сиротливий матрац, що заростав пилюкою й грибками в неї на балконі, став Першим Предметом наших меблів.

— Нарешті ми маємо на чім спати в новій хаті, — промовили ми, як мультяшні герої, виймаючи з кульків старі коцики, пожертвувані молодій комуні Артимом. Льоша ж пожертвував нам спеціальний насос для надування матраца. А Артим ще й постіль — от які у нас друзі, понятно?!

— Ну, з Богом! — я заходилася надувати матрац, блаженно мріючи, як от ми зараз застелимося, розтягнемося і заснемо солодким сном, незгірш ніж у наметі на кариматі. Дую і дую. Електричний насос гуде й гуде, йому наплювати на сон сусідів о другій ночі. Наші ж бо солодкі сни чекають на нас у комплекті…

І тут зненацька результатом мого надувательства постає не те, чого очікували ми, а якась повна хуйня — з грижею посередині, з бильцями, з відкидною підніжкою і з фігурною спинкою. Ця хуйня, вся чорна і лискуча. Типу, пад кожаную мєбєль. Гумовий диван.

Якщо на цього монстра було сісти, він жалісно стогнав і випускав повітря. Пробитий був. Бувалий.

— Назвемо його Дарт Вейдером, — вирішує Медвідь.

— Чо?

— Ну, бо він чорний, великий і зітхає, — знизує вона плечима.

І правда. Так тяжко не зітхав, навіть коли був малим цуценям, мій пріснопам'ятний собака Дік, а той вмів це робити так, ніби він — батько шестьох дітей, що вйобує щодня на заводі, а жінка його капарниця і курва, яких світ не бачив.

Дарт Вейдер гірко зітхав усю ніч, варто було хоч трохи на ньому поворушитися. На додачу, під ранок він ще й здувався, як потаскана гумова тьолка. Коротше, заснувши на дивані, ви просиналися на підлозі. Дарт Вейдер, ще так-сяк підходив для людей завдовжки з метр шістдесят, як я, але для людей довших — як-от: Вовчик, Ведмідь чи Антон-дизайнер — служив таким собі знаряддям сплющення. Проте його дивним чином полюбили всі відразу. І не викинули, коли завели собі пізніше купу справжніх ліжок і диванів. Дарт Вейдер перекочував тоді на кухню. Від тяжкої доленьки він усе більше й більше втрачав шляхетну форму — місцезнаходження зрадливої дірки лишалося недоступною до з’ясування таємницею. Зате хто ще собі може дозволити «шикарний офісний псевдошкіряний диван» на кухні, де навіть раковини нема?!

Чорне гумове ніжне створіння. Його любили тьолки. Навіть прекрасна Аліса-20, тренерка з фітнесу, що якось здуру ледь не вийшла заміж за пісатєля, спала в його зворушливо здутих обіймах. Вічна слава Дарт Вейдеру.

Якщо ви вже змирилися з моїми безсоромними забіганнями наперед в цій повісті, то ось вам іще. Історія шиворіт-навиворіт. Моя розповідь така ж логічна, як одягання трусів через голову. (Я, до речі, пробувала. Не виходить. А комбідрес виходить.)

Карочє. Ще трохи про Дарт Вейдера.

Бачив би Ведмедець ту рекламу, що я її бачила зимою в Індії, залишивши його з Васьою на хазяйстві. Коротше, за границею рекламувалися родичі нашого Дарт Вейдера. З вигляду — такі ж самі, хоча, можливо, через своє індустанське походження зітхають по-іншому, якщо їх пробити.

Там дарт-вейдерів штовхали в маси всього по 5999 рупій. Почім їх звідти продають у рабство до Пакістану чи Бутану, лишилось невідомим. Тільки телефон встигла записати (всяке ж може трапитись в житті), за яким замовлю собі Дарта, коли опинюся в Бутані, куди мені конче треба знов попасти.

В рекламі дартів різні люди — переважно товсті американці — по-різному мучилися на своїх старих диванах. Лисий дядя, наприклад, намагався подивитися телевізор, і йому заважали подушечки. Він їх і так під себе підкладав, і сяк — однаково незручно. Роздратований дядя встає і кудись біжить зі свого старого дивана. Кремового, такого м’якого й домашнього, в нас уже навіть в Будинку меблів таких затишних не знайдеш. Відтак показують того ж дядю, але вже вдоволеного своєю роботою, жінкою, сексом, їжею й асортиментом телепрограм, бо ж він на місце старого дивана поставив собі НАДУВНЕ ДИВО!

Відтак з’являються молодята. Вони крутяться, нудяться і не можуть заснути на своєму широкому старому ліжку, але варто їм купити (лише 5999 рупій!) і надути Дарт Вейдера, як тут же приходить любов і романтічєскіє свєчі. І дядя обіймає тьотю ззаду, і поскрипує НАДУВНЕ ДИВО.

Потім показується крупнозада дівчина років тридцяти, з хімією на голові й лептопом в руках, справжня ділова жінка. Вона теж щось там нудилася, не могла найти собі місця ні за журнальним столиком, ні, знову ж таки, на старому дивані в мансарді свого півтораповерхового будиночку десь в Айові. Відтак вона в компанії ще одної тьоті і одного дяді, пукаючи й надриваючись, виносять геть ненависний старий диван. На його місці з’являється САМІ ЗНАЄТЕ ХТО, і ділова тьотя з хімією у підперезаних попід груди варьонках влягається творити на нього свій новий віртуальний бізнес-план.

Відтак Дарт Вейдеру судилися випробування.

Спершу на ньому щосили гоцають своїми сраками два бевзі, ріжучись на плей-стейшн.

Потім скачуть, мов скажені, діти перед сном, в результаті диван перемагає і вони мирно засинають.

А далі гірше. По Дарт Вейдеру, встановленому просто на ігровому полі, скаче у повній екіпіровці ВСЯ команда з американського футболу. Чи з крікету — решітки на пиках і штани з квадратними дупами в цих спортсменів однакові.

Відтак Дарт Вейдера волочать, прив’язаного до джипа, кам'янистою пустелею. І в кінці ще й переїжджають автобусом.

НАДУВНЕ ДИВО витримує всі знущання і тортури, залишається живим і неушкоджено лискучим. Одне тільки мені не ясно: ЩО ДО НАС МОГЛИ РОБИТИ З НАШИМ ДАРТ ВЕЙДЕРОМ, ЩО ВІН ТАК НАГЛО ЗДУВСЯ Й ПЕРЕТВОРИВСЯ НА БЕЗДИХАННУ Й БЕЗГЛУЗДУ РЕЗИНОВУ КОВБАСУ ТАМ, У КИЄВІ?!

БИТОВУХА

— Піздєц. Ми реальні молдавські робочі, — каже Ведмідь, застукавши мене за виробництвом чаю в кухні на підлозі. Чашки стоять на пласкій коробці від вішалки, чайник просто на лінолеумі, а я сиджу на кариматі, як