Читати книгу - "Насолода"

І

Одужання – це очищення й відродження. Ніколи відчуття життя не є таким солодким, як після тяжкої хвороби; і ніколи людська душа так не схиляється до доброти й до віри, як після того, коли вона заглянула в безодню смерті. Одужуючи, людина розуміє, що думка, бажання, воля, усвідомлення життя – це не життя. Щось у ній є пильніше, аніж думка, триваліше, ніж бажання, могутніше, ніж воля, глибше, аніж свідомість; це субстанція, природа свого єства. Вона розуміє, що її реальне життя, так би мовити, є тим, якого вона не прожила. Це поєднання мимовільних, спонтанних, неусвідомлених, інстинктивних відчуттів; це гармонійна й таємнича діяльність тваринного зростання; це непомітний розвиток усіх перетворень і всіх оновлень. Життя, яке має до людини стосунок, здійснює чудеса одужання; закриває рани, повертає втрати, оновлює розбиті інтриги, зшиває роздерті тканини, зміцнює структуру органів, добавляє в жили необхідну для організму кров, знову затуляє очі пов’язкою кохання, надіває на голову корону сновидінь, знову розпалює в серці вогонь надії, допомагає розгорнути крила химерам фантазії.

Після смертельної рани, після, можна сказати, тривалої й повільної агонії Андреа Спереллі потроху відроджувався – в іншому тілі та з іншим духом, як нова людина, як істота, що вийшла зі свіжої ванни Лети, спустошена й позбавлена пам’яті. Йому здавалося, він увійшов в елементарнішу форму. Минуле в його пам’яті перебувало на одній і тій самій відстані, так ото коли ми дивимося на зоряне небо, і воно здається розсіяним і рівновіддаленим, хоч його зірки перебувають на неоднаковій відстані від нас. Тривоги затихали, грязь осідала на дно, душа очищалася; і він повертався в обійми природи-матері, відчуваючи, як вона по-материнському наділяє його добротою й силою.

Гостюючи у своєї кузини на віллі Скіфаноя, Андреа Спереллі повертався до існування поблизу моря. Позаяк первинна природа в нас досі переважає, і наша стара душа в обіймах душі природної досі пульсує від такого контакту, той, хто одужував, підлагоджував своє дихання до широкого й спокійного дихання моря, підіймав своє тіло, уподібнюючи його до міцних дерев, підлаштовував свою думку до спокою обріїв. Помалу-потроху в години уважного й зосередженого дозвілля його дух підіймався, розгортався, розкривався, лагідно тягся догори, як трава, притоптана на стежках; він ставав нарешті правдивим, простим, оригінальним, вільним, відкритим для чистого пізнання, схильним до чистого споглядання; він вбирав у себе речі, осмислював їх як модальності власного буття, як форми власного існування; він відчував, що нарешті проникає в ту істину, яку проголошували Упанішади Вед: «Hae omnes creaturae in totum ego sum, et praeter me aliud ens non est».[150] Могутнє відчуття ідеалу, яким дихали священні індійські книги, які він певного часу вивчав і любив, здавалося, підносили його вгору. І він знову відчував свою спорідненість із санскритською формулою, що називається Магавак’я, тобто Велике Слово: «TAT TWAM ASI», що означає: «Цією живою річчю є ти».

Були останні дні серпня. Море перебувало у глибокому спокої; вода в ньому була такою прозорою, що з досконалою точністю віддзеркалювала будь-який образ. Остання лінія вод так зливалася з небом, що дві стихії здавалися однією – недоторканою, надприродною. Широкий амфітеатр пагорбів, населений оливами, апельсинами, пініями, всіма найшляхетнішими формами італійської рослинності, що панував над цією тишею, уже не був безліччю різних речей, а однією суттю під одним сонцем.

Молодик, що лежав у затінку чи сидів на камені, прихилившись до дерева, здавалося, відчував, як крізь нього біжить річка часу. З певним знерухомленим спокоєм він вірив у те, що в його грудях живе цілий світ; з певним сп’янінням релігійного екстазу він вірив, що володіє нескінченністю. Те, що він доводив собі, описати було не можна, й неможливо виразити навіть словами містика: «Я допущений природою в одне з найпотаємніших її святилищ – до джерела універсального життя. Там я пізнаю причину руху й чую первісний спів істот у всій їхній свіжості». Видовище, яке він бачив перед собою, поступово ставало глибоким і безперервним. Віття дерев над його головою, здавалося, підіймало небо, наповнювалося голубінню, блищало, наче корони безсмертних поетів; і він споглядав і слухав, дихаючи морем і землею, незворушний, наче бог.

Куди ж поділися його марнославство, його брутальність, штучність і брехня? Де були його кохання, обмани й розчарування, й та невиліковна відраза, що наставала після насолоди? Де були ті нечисті й швидкі любощі, які залишали йому в роті дивну оскому, схожу на смак яблука, надрізаного сталевим ножем? Він не пам’ятав уже ні про що. Його дух дійшов до великого заперечення. Інший принцип життя увійшов у нього. Хтось увійшов у нього потаємно, той, хто глибоко відчував мир. Він відпочивав, бо більше не жадав нічого.

Жадання покинуло його царство; його інтелект запроваджував свої власні закони й віддзеркалював об’єктивний світ як чистий об’єкт пізнання; речі поставали перед ним у своїй справжній формі, у своєму справжньому кольорі, у своєму справжньому й повному значенні і своїй справжній красі, точні й очевидні; пропадало будь-яке відчуття особи. У цій тимчасовій втраті жадання, у цій тимчасовій відсутності пам’яті, у цій досконалій об’єктивності споглядання була причина того, що він більше не спізнавав насолоди.

Die Sterne, die begehrt man nicht

Man freut sich ihrer Pracht.

«Зірки, яких людина не бажає бачити,

Але втішається їхнім світінням».

Якщо сказати правду, то молодик уперше спізнав гармонійну нічну поезію літнього неба.

То були перші безмісячні ночі серпня. У глибокій перекинутій чаші пульсувало осяйне життя незліченних сузір’їв. Обидві Ведмедиці, Лебідь, Геркулес, Човен, Кассіопея блищали таким швидким і таким потужним світлом, що здавалося, вони наближаються до Землі й проникають у земну атмосферу. Чумацький Шлях струменів, як царствена повітряна річка, наче злиття райських річок, наче величезний мовчазний потік, який затягнув у свою водяну безодню пил із зоряних світів і струменів у кришталевому руслі між заквітчаних берегів. Вряди-годи осяйні метеори прокреслювали нерухоме повітря, скочуючись униз легко й тихо, наче крапля води по алмазному склу. Зітхання моря, повільного й урочистого, було досить, щоб виміряти спокій ночі, не стурбувавши його; і паузи були приємнішими за звук.

Але цей період видінь, абстракцій, інтуїції, чистих споглядань, цей різновид буддійського, так би мовити, космогонічного містицизму був дуже коротким. Причини цього рідкісного явища, крім пластичної природи молодика та його ставлення до об’єктивності, слід, мабуть, було шукати в незвичайній напрузі і граничній вразливості його нервової системи. Помалу-потроху він почав знову усвідомлювати себе самого, віднаходити відчуття свого «я», повертатися у свою примітивну тілесність. Одного дня, в