Читати книгу - "Бурелов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Трохи побути? Я тут ні за що не залишуся! — скрикнув він.
— … не залишуся…
— Згиньте, кому я кажу, — горлав Живчик. — Гетьте!
— … гетьте…
І вони згинули. Нараз до Живчика дійшло, що він дивиться у стурбовані очі Професора Світлознавства, чиї вузлуваті пальці цупко тримали його за плечі.
— Ти мене чуєш, Живчику? — кричав Професор. — Живчику!
— Атож, — відповів він. — Я вас чую… Ох, Професоре, — запхикав він, — якщо я чимхутчій не виблукаю із Присмеркового лісу, зоставатись мені тут навік. — Він міцніше стис меча залізною рукавицею і грізно замахав ним у повітрі. — Дозорцю! Стоупе! Вевеко! Де ви?
Виляски від його слів поволі згасли вдалині. Живчик похнюпив голову. Все безнадійно. Все… а втім, постривайте. Він нахилив голову набік.
— Що там таке? — запитав Професор.
— Тс-с-с-с! — прошипів Живчик і заплющився, весь обертаючись на слух. І ось — знову. Товстий і жалісний — ледь чутний, але, безперечно, Вевечин вітальний гук, що його блукай-бурмило виводив йодлем, мов який альпійський горянин.
Ще дитиною Живчик часто дослухався в ліжку, як ці дебеленні самітники перегукуються між собою через огром Темнолісу. У Присмерковому лісі, наскільки він знав, не було жодного блукай-бурмила — окрім одного.
— Вевеко! — заволав він і щонайстаранніше проспівав у відповідь: — Ва-а-а!
— Ва-а-а-а-а! — відгукнувся альбінос, тепер уже десь ближче.
Міцно стискаючи меча — про всяк випадок — Живчик пустився бігти.
— Ве-ве! — збуджено гукав він.
— Ве-ве! — знов, уже зовсім близько, озвався голос. А ще за мить почувся тріскіт, наче там ламалося і відчахувалося гілля, і назустріч йому гунув, крушачи тіняві дерева, сам Вевека, гігантський блукай-бурмило із породи альбіносів.
— Вевека! — вигукнув Живчик.
— Жи-ве-чик! — заревів блукай-бурмило, і друзі палко стисли одне одного в обіймах.
— Я потерпав, що вже ніколи не побачу тебе знов, — озвався нарешті Живчик, відриваючись од пелехатого. І враз до нього дійшло, що вони не самі. Достоту, як його самого супроводив Професор Світлознавства, так само решта членів екіпажу супроводила Вевеку. Живчик утер сльози і заусміхався до кола радісних облич.
— Тем, — промовив він. — Дозорець. Стоуп. Камінний Штурман — яке це щастя — бачити вас усіх!
— І мені від серця відлягло, коли я побачив, що ти цілий теж, паничу Живчику, — відповів Тем Човновод. Він помовчав. — Я… цебто ми… сподівалися зустріти разом з тобою і капітана.
Живчик похитав головою.
— Захмарний Вовк відмовився покинути «Бурелов», — сказав він. — Коли я бачив його востаннє, корабель уже знову слухався стерна, і він скерував його в саме серце Великої бурі.
— Добрий старий друзяка, капітан Захмарний Вовк, — розчулився Тем Човновод. — Найвідважніший небесний пірат, якого я будь-коли зустрічав, і це не гучні слова. Не за великий час він нас віднайде, ось побачите.
Живчик кивнув головою, але промовчав. Не на часі було згадувати, що він бачив кульову блискавку з небесним кораблем усередині, а тоді її вибух. Який сенс позбавляти надії небесних піратів? З другого боку, чекати десь тут, поки вернеться Захмарний Вовк, могло виявитися фатальним. І тут на допомогу прийшов Професор Світлознавства.
— Нам усім треба чимхутчій звідси вибиратися, — заявив він.
Небесні пірати повернулися до нього.
— Без капітана? — вжахнувся Тем.
— Нам зовсім ніяк дізнатися, де він, — відповів Професор. — І на час його відсутності я пропоную обрати нового капітана. Когось, кому ми всі присягнемо на вірність і хто виведе нас із Присмеркового лісу.
Тем незграбно зачовгав ногою.
— І хто ж це такий? — хрипко запитав він.
— Живчик, — відповів Професор. — Хто ж як не він? Син колишнього капітана і його наступник…
Небесні пірати пороззявляли роти з подиву. Тем Човновод недовірливо похитав головою.
— Син і наступник? — вигукнув він. — Хто? Юний Живчик? Бридня якась, далебі!
— Ви берете під сумнів мої слова? — настовбурчився Професор Світлознавства.
— Ні… Так… Я маю на увазі… — забелькотів Тем.
— Квінтиніус… тобто Захмарний Вовк розповідав мені про це сам, — сказав Професор. — Ось чому він замірявся зоставити парубійка у Нижньому місті. Задля його безпеки.
Тем присвиснув.
— Пам’ятаю, капітан розповідав про дитину, яку йому привела пані Маріс, — похвалився він. — Вони не мали іншої ради, як полишити немовля напризволяще у Темнолісі…
Він повернувся до Живчика.
— Цією дитиною був я, — кивнув головою той.
Якусь мить у Темових очах малювалася розгубленість. Потім він рвучко вихопив меча, скинув його високо вгору і впав на коліно.
— Тобі, о капітане Живчику, синові Захмарного Вовка, я присягаю своїм життям.
Дивлячись на нього, Дозорець, Стоуп Рипуча Щелепа та Камінний Штурман, повклякали і собі. Щоки Живчикові палали. Усе сталося так навально. Бути капітаном небесних піратів — і навіть не мати небесного корабля! А проте, вірний звичаєві, він видобув меча і почережно схрестив його з піднесеними мечами небесних піратів.
— А я тобі, — примовляв він. — А я тобі.
Небесні пірати позастромлювали мечі назад у піхви, попідводили голови і зикнули:
— Чекаємо на ваші накази, капітане Живчику!
— Авжеж, звичайно, я… — Живчик затнувся.
Його обличчя спаленіло ще дужче.
— Є тут одна цікава зірка, — встряв Професор Світлознавства. — Східна зоря. Вона не тільки світить, ніби прицвяхована посеред рухомих сузір’їв, а й така яскрава, що її видно уже в сутінках. — Він зігнув коліна і натужно закотивши очі під лоба, глянув на небо. — Онде, — показав він. — Ондечки вона.
Небесні пірати дружно повернулися і простежили за його рукою. Кожен відшукав очима Східну зорю, що лагідно мерехтіла в золотавому сяйві. Живчик кивнув головою. Настав час брати на себе провід, довірений йому.
— Якщо ми йтимемо на зорю, — звернувся він до піратів, — то ніколи не збочимо. Рано чи пізно ми дістанемося узлісся. Чи підете ви зі мною?
— Слухаємося, капітане, — відказали вони, — Ми з вами!
— Тоді гайда, — скомандував Живчик. — Професоре, ви йдете поруч зі мною. Вевеко, ти будеш останній у хвості. Пильнуй, щоб ніхто не відбився і не збочив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бурелов», після закриття браузера.