Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

кожен потяг, що не виїхав у рейс. Вам доведеться почути про всі закинуті лінії. Про падіння мосту Таґґарта. Ніхто не залишається в цій долині, не здійснивши цілковитого, свідомого вибору, що ґрунтується на повному знанні кожного факту, який стосується його рішення. Тут не залишається жодної людини, яка могла б у будь-який спосіб фальсифікувати реальність.

Закинувши голову, Даґні подивилася на нього. Вона чудово розуміла, про що він каже. Думала про те, що жодна людина з зовнішнього світу не наважилась би сказати їй таке в цей момент; думала про світовий кодекс, що схвалював «святу брехню» як акт милосердя і відчула раптом неймовірну відразу до цього, ніби уперше чітко розгледіла всю потворність явища. Даґні сповнювала неймовірна гордість за це чисте й напружене обличчя чоловіка перед нею. А Ґолт бачив її міцно стиснутий у пориві самоконтролю рот, лінію якого все ж пом’якшувала трепетна емоція, коли Даґні тихо промовила:

— Дякую. Ваша правда.

— Ви не мусите відповідати мені зараз, — зауважив він. — Скажете, коли вирішите. Залишився тиждень.

— Так, — спокійно погодилася вона, — тиждень.

Ґолт повернувся, підняв зіжмаканий ескіз, акуратно згорнув його і поклав собі до кишені.

— Даґні, — мовив Франциско, — зважуючи своє рішення, якщо вважаєш за потрібне, бери до уваги той перший раз, коли ти покинула свою справу, але не пропусти нічого іншого. У цій долині ти не повинна будеш перекривати дах чи викладати стежки, які нікуди не ведуть.

— Скажи мені, — мовила раптом вона, — як ти довідався тоді, де я?

Він усміхнувся.

— Мені сказав Джон. Руйнівник, пам’ятаєш? Ти ж дивувалася, чому руйнівник нікого до тебе не відрядив. Але він це зробив. Це він мене послав по тебе.

— Він?

— Так.

— А що він сказав тобі?

— Нічого такого. Чому ти запитуєш?

— Що він сказав? Ти пригадуєш його точні слова?

— Так, пригадую. Він сказав: «Якщо хочеш випробувати свій шанс, то зроби це. Ти заслужив». Я пам’ятаю, бо… — він обернувся до Ґолта, трохи насупившись, наче не до кінця міг збагнути якоїсь простої речі. — Джоне, я не зовсім зрозумів, чому ти так сказав. Чому? Чому — мій шанс?

— Ти не проти, якщо я зараз тобі не відповідатиму?

— Ні, але…

Хтось загукав до них з-за виступу шахти, і Франциско швидко рушив туди, наче ця тема не заслуговувала більше на увагу.

Даґні усвідомлювала, що минуло досить багато часу, перш ніж вона обернулася до Ґолта. Знала, що він весь час не зводив з неї погляду. В його очах їй не вдалося прочитати нічого, тільки натяк на усмішку, наче він розумів, якої саме відповіді вона сподівалась, і демонстрував, що на його обличчі цієї відповіді знайти не вдасться.

— Ви дали йому той шанс, як і хотіли?

— Поки я не дав би йому можливості випробувати всі ймовірні для нього шанси, доти сам не мав би жодного шансу.

— Звідки ви знали, що саме він заслужив?

— Я розпитував його про вас протягом десяти років, щоразу, коли це було можливо, у будь-який спосіб, під будь-яким кутом. Ні, він нічого мені не розповідав — розповідала манера, з якою він про вас говорив. Він не хотів говорити, але коли вже починав, то робив це занадто палко, палко і водночас неохоче, і тому я зрозумів, що то була не просто дитяча дружба. Я зрозумів, як багато він віддав задля страйку, як відчайдушно він намагався зробити все, щоб не втратити це назавжди. Я? Я всього лише розпитував у нього про одного з наших найважливіших майбутніх страйкарів — так само, як розпитував про багатьох людей.

Тінь усмішки в його очах не зникала. Він знав, що Даґні хоче про все це чути, але його слова не давали відповіді на те єдине запитання, якого вона боялася.

Вона перевела погляд з його обличчя на постать Франциско, який до них наближався, не ховаючи більше від себе раптової, важкої, спустошливої тривоги: це був страх, що Ґолт може вкинути їх трьох у безнадійну прірву марної самопожертви.

Франциско наблизився, замислено дивлячись на Даґні, наче зважуючи якесь власне запитання, від якого в його очах затанцювали зухвалі іскорки.

— Даґні, залишився всього один тиждень, — сказав він. — Якщо ти вирішиш повернутися, то ми страшенно довго не побачимося.

У голосі його не було ні докору, ні смутку, тільки м’якість — єдине свідчення емоції.

— Якщо покинеш це місце зараз, то все одно повернешся, тільки дуже нескоро. А я за кілька місяців осяду тут назавжди. Тому, якщо ти поїдеш, я тебе не побачу, можливо, ще багато років. Побудь цей останній тиждень зі мною. Я хочу, щоб ти завтра переїхала до мене. Як гостя, не більше. Лише тому, що мені цього страшенно хочеться.

Він сказав це дуже просто — так, наче між ними трьома не могло бути жодних таємниць. Даґні не побачила на обличчі Ґолта й натяку на здивування. Сама ж вона відчула, як щось різко напружилось у неї в грудях — щось важке, нерозсудливе, щось майже лихе, якесь темне збудження, яке засліпило її та підштовхнуло діяти.

— Але ж я зараз наймана працівниця, — дивно всміхаючись, зауважила вона, дивлячись на Ґолта. — Я мушу виконувати свою роботу.

— Я вас не тримаю, — сказав Ґолт, і його інтонація розлютувала Даґні: відповідь не містила в собі жодної багатозначності, вона чітко відповідала сенсові сказаних слів. — Можете покинути роботу будь-коли. Це залежить від вас.

— Ні, не залежить. Я ж тут полонянка. Невже ви забули? Я виконую накази. Я не можу віддавати чомусь перевагу, не можу виявляти бажань, не можу вирішувати. Я хочу, щоб ви самі вирішили.

— Хочете, щоб вирішив я?

— Так!

— Але ж це було ваше бажання.

Знущання проявлялось у його голосі у формі підкресленої серйозності, тому вона зухвало кинула йому, без тіні усмішки, мов підбурюючи продовжувати вдавати, начебто він нічого не розуміє:

— Гаразд. Це те, чого я хочу!

Він усміхнувся — наче у відповідь на дитячі маніпуляції, які вже давно передбачив.

— Добре, — обернувшись до Франциско, Ґолт уже не всміхався. — Тоді — ні.

Усе, що Франциско зміг прочитати на обличчі Даґні — це непокору до суперника, який був одним з найсуворіших його учителів. Він з жалем стенув плечима, проте безтурботно промовив:

— Мабуть, твоя правда. Якщо вже ти не зможеш переконати її не повертатися туди, то не зможе ніхто.

Даґні