Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

Вальдоста, Джорджія

21 вересня 1928 р.

Легкова машина з вантажівкою під’їхали й зупинилися перед будинком. У вантажівці сиділи Іджі та Великий Джордж, Клео з Джуліаном і двоє їхніх друзів, Вілбур Вімз і Біллі Лаймвей, розмістилися в «Моделі Т».

Їм назустріч вийшла Рут, яка була вже вдягнена й чекала їхнього приїзду від самого ранку.

Хлопці з Великим Джорджем вибралися з машини й стояли у дворі, а Іджі підійшла до ґанку.

Рут глянула на неї й сказала:

— Я готова.

Френк дрімав, коли почув знадвору звук мотора. Він зійшов сходами й крізь москітну сітку на дверях одразу впізнав Іджі.

— Якого біса ти тут робиш?

Він копняком відчинив двері й рушив до неї, коли помітив п’ятьох чоловіків у дворі.

Іджі, яка не зводила очей з Рут, тихо спитала:

— Де твоя скриня?

— Нагорі.

Іджі гукнула Клео:

— Речі нагорі.

Четверо чоловіків помарширували нагору повз Френка.

— Що коїться, чорт забирай? — просичав той.

Джуліан, який ішов останнім, мовив:

— Гадаю, ваша дружина кидає вас, містере.

Рут сіла у вантажівку разом з Іджі. Френк кинувся був до них, коли побачив, як Великий Джордж, притулившись до боку машини, спокійно вийняв з кишені ножа, одним швидким рухом видалив серцевину з яблука, що тримав у руці, і кинув її через плече.

Джуліан гукнув із верхньої сходинки:

— Я б краще не займав цього нігера, містере. Він божевільний!

Скриню Рут закинули до кузова вантажівки, і вони рушили звідти, перш ніж Френк збагнув, що сталося. Та, бажаючи лишити останнє слово за собою і справити належне враження на Джейка Бокса — робітника, який спостерігав усю цю сцену, Френк Беннетт загорлав услід машині, що лишала по собі куряву:

— І не повертайся, суко фригідна! Курво! Хвойдо безсердечна!

Наступного дня він пішов у місто й розповів усім, що Рут геть збожеволіла від горя після смерті матері, тож він змушений був відправити її до притулку для божевільних поблизу Атланти.

Вісл-Стоп, Алабама

21 вересня, 1928 р.

Мама й тато Тредґуди чекали їх на ґанку. Цілий ранок мама й Сипсі готували кімнату для Рут, і зараз Сипсі на кухні разом із Нінні випікала печиво до вечері.

— Дивись, Еліс, не наскакуй на неї, бо ще відлякнеш. Будь спокійна, чекай і дивися. Не наполягай, що вона має лишитися. Не тисни на неї.

Мама крутила в пальцях носовичок і розгладжувала волосся — певний знак того, що вона нервується.

— Не буду, тату. Лише скажу, як я рада її бачити… Це ж буде нормально, так? Показати їй, що вона бажаний гість у нашому домі? Ти ж їй скажеш, що радий її бачити? Скажеш?

— Звісно ж, скажу, — відповів татко. — Я просто хочу, аби ти трохи притримала свої сподіванки, ось і все.

Помовчавши хвилину, він промовив:

— Еліс… Гадаєш, вона залишиться?

— Молю Бога, щоб залишилася.

Тієї миті з-за рогу виїхала вантажівка з Іджі й Рут.

Тато гукнув:

— Приїхали! Нінні, Сипсі, вони тут!

Мама підстрибнула й кинулася з ґанку їм назустріч. Татко не відставав.

Побачивши, як Рут виходить із машини, як вона схудла та змарніла, обоє забули про свій план і підбігли до неї, обіймаючи, пригортаючи та навперебій вітаючи її.

— Я така рада, що ви вдома, люба. Цього разу ми вже не дамо вам утекти.

— Ми приготували вашу стару кімнату, а Сипсі й Нінні весь ранок куховарили.

Ведучи Рут нагору сходами, матінка озирнулася й глянула на Іджі.

— Цього разу краще поводьтеся добре, юна леді! Ви мене чуєте?

Іджі зробила здивований вигляд і, крокуючи слідом за ними в дім, буркнула під ніс:

— А що я такого скоїла?

Після вечері Рут пройшла до малої вітальні з мамою й татом, і двері за ними зачинилися. Вона сіла напроти них, склавши руки на колінах, і заговорила:

— У мене немає грошей. Я справді не маю нічого, окрім моєї одежі. Але я можу працювати. Хочу, щоб ви обоє знали: більше я ніколи вас не покину. Чотири роки тому я не повинна була йти, зараз мені це зрозуміло. Але я спробую загладити свою провину і ніколи більше не завдам їй болю, даю вам слово.

Тато, якого бентежив будь-який прояв почуттів, неспокійно совався в кріслі.

— Що ж, сподіваюся, ви добре усвідомили, що робите. Знаєте ж, Іджі — то ходяча біда.

Мама цитьнула на нього:

— Тату, Рут це чудово знає. Еге ж, люба? Є в ній ця дика натура… Сипсі каже, це тому, що я їла дичину, будучи нею вагітна. Пам’ятаєш, татку, ви з хлопцями того року приносили додому якихось куріпок і диких індичок?

— Матінко, ти їси дичину кожен рік свого життя.

— Що ж, це теж правда. Хай там як, а справи це не стосується. Ми з татком просто хочемо, щоб ви знали: тепер ви — частина нашої сім’ї, і ми надзвичайно щасливі від того, що в нашої донечки є така мила подруга, як ви.

Рут підвелася й розцілувала їх обох, після чого пішла надвір. Там, на задньому дворі на неї чекала Іджі, лежачи на траві, слухаючи цвіркунів і гадаючи, чому вона почувається геть сп’янілою, якщо не випила ані краплі.

Коли Рут залишила кімнату, татко промовив:

— Бачиш, я ж казав тобі: нема чого хвилюватися.

— Мені? Це ж ти хвилювався, татусю, а не я, — відповіла матінка, повертаючись до свого шиття.

Наступного дня Рут узяла своє старе прізвище Джеймісон, а Іджі пішла в місто й розповіла всім про бідолашного чоловіка Рут, на якого перекинувся бронетранспортер марки «Бринкс», розчавивши його на смерть. Спочатку Рут жахнулася, почувши цю вигадку, але згодом, коли на світ з’явилася дитина, вона раділа, що Іджі вчинила саме так.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

31 серпня 1940 р.

Двірник потрапив під машину

Веста Едкок переїхала свого темношкірого двірника Джесса Тиґґінза. Це сталося у вівторок, коли вона прямувала на зустріч клубу «Східна зірка». Джесс дрімав під деревом, коли Веста розвернула машину перед домом і колесом проїхалася по його голові, вдавивши в грязюку. Почувши його волання, Веста зупинила машину просто в нього на грудях і вийшла, аби подивитися, хто це. Підбігли сусіди і зняли з нього машину.

Ґрейді Кілґор побував на місці події й сказав: дякувати Богові, що останнім часом так лило, бо, якби не грязюка, бідолаха Джесс був би вбитий.

Зараз, коли я це пишу, він почувається добре, якщо не враховувати сліди від покришок. Але Веста заявляє, що за такі гроші, як вона йому платить, він не мав би хропти серед робочого дня.

Гадаю, більшість із