Читати книгу - "Соловей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дістаючи ключ із сумочки, Ізабель дивилася вгору, на зашторені вікна. Відчинивши двері, вона зайшла в темний вестибюль разом із велосипедом. Пристебнувши його ланцюжком до труби й проминувши невеличкий ліфт, що був завбільшки з труну і, вочевидь, тепер не працював через брак електроенергії, дівчина пішла вузькими сходами, які звивалися навколо шахти ліфта. Нарешті вона дісталася п’ятого поверху, де було двоє дверей. Одні вели в лівий бік будівлі, а інші, праворуч, належали їм. Вона відімкнула квартиру і зайшла всередину. Ізабель здалося, наче вона почула, як відчинилися двері сусідів. Коли вона повернулася, щоб привітатися з мадам Леклерк, двері швидко зачинилися. Вочевидь, стара носата пані стежила за всіма, хто приходить і йде з квартири 6В.
Дівчина ввійшла до квартири й зачинила за собою двері.
— Тату?
Хоч на дворі був білий день, через штори на вікнах тут було темно.
— Тату?
Ніхто не відповів.
Правду кажучи, їй полегшало. Вона затягла валізу у вітальню. Ця темрява нагадала їй давні часи. Тоді у квартирі було похмуро й тхнуло пліснявою, але вона здавалася живою та було чути кроки, від яких скрипіла дерев’яна підлога.
«Тихо, Ізабель, мовчи. Твоя мама тепер з янголами».
Вона клацнула вимикачем. Оздоблена прикрасами люстра з дутого скла ожила. Її скляні гілочки сяяли, наче були з якогось іншого світу. Ізабель роззирнулася навколо в цьому слабкому світлі й помітила, що зі стін зникло кілька картин. У кімнаті, що відбивала тонке чуття стилю її матері, було зібрано антикваріат, який залишився від попередніх поколінь. Два вікна, тепер запнуті шторами, мали відкривати з балкона чудовий вид на Ейфелеву вежу.
Ізабель вимкнула світло. Не було сенсу витрачати дорогоцінну електроенергію, поки вона чекала. Дівчина сіла за круглий дерев’яний стіл під люстрою. Упродовж багатьох років за його нерівною шерехатою поверхнею минуло безліч вечерь. Її рука ніжно гладила подряпини на деревині.
«Дозволь мені лишитися, тату. Будь ласка. Я поводитимуся добре».
Скільки їй тоді було? Одинадцять? Дванадцять? Вона була непевна. Однак на ній точно була блакитна форма дівчачої школи при монастирі. Здається, це було в іншому житті. А тепер вона знову тут, готова благати його — любити її — дозволити їй лишитися.
Як довго ще чекати? Дівчина не знала, скільки просиділа в темряві, згадуючи свою матір, бо вже майже забула, яким було її обличчя. Нарешті вона почула кроки й клацання замка.
Двері відчинилися, й Ізабель звелася на ноги. Вона чула, як він іде коридором повз маленьку кухню.
Вона мала б бути сильною й рішучою, але сміливість, яка була такою ж органічною її рисою, як і зелені очі, завжди кудись зникала в присутності батька. Так було і тепер.
— Тату? — озвалася вона в темряву. Вона знала, як він ненавидить несподіванки.
Ізабель почула, як він застиг.
Тоді клацнув вимикач, і світло залило кімнату.
— Ізабель, — сказав він, зітхнувши, — що ти тут робиш?
Вона знала, що не можна показувати свою нерішучість цьому чоловікові, якому було байдуже до її почуттів. Тепер у неї було завдання.
— Я повернулася, щоб жити з тобою в Парижі. Знову, — додала вона, секунду подумавши.
— Ти залишила В’янн і Софі самих із нацистом?
— Повір мені, їм буде безпечніше без мене. Рано чи пізно я зірвалася б.
— Зірвалася б? Та що з тобою? Ти повернешся в Карріву завтра вранці.
Він пройшов повз неї до дерев’яного буфета, що стояв біля обклеєної шпалерами стіни. Наливши собі склянку бренді, він спустошив її трьома великими ковтками й налив ще одну. Допивши і її, він повернувся до доньки.
— Ні, — сказала вона.
Це єдине слово розпалило її. Чи казала вона йому колись таке? Вона повторила це знову:
— Ні.
— Даруй, що?
— Я сказала ні, тату. Цього разу я не коритимусь тобі. Я не поїду. Це і мій дім. Мій дім, — на останніх словах її голос зірвався. — Я дивилася, як мама шиє ці портьєри на своїй машинці. Цей стіл вона успадкувала від свого двоюрідного дідуся. На стінах моєї спальні — мої ініціали. Я намалювала їх маминою помадою, коли вона не бачила. Закладаюся, що в моїй потаємній кімнаті, моїй фортеці, досі вздовж стін сидять мої ляльки.
— Ізабель…
— Ні. Ти не виженеш мене, тату. Надто часто ти це робив. Ти мій батько. Це мій дім. У країні війна, — вона нахилилася й підняла валізу, що стояла під ногами.
У блідому світлі люстри вона бачила, як поразка поглиблює зморшки на щоках її батька. Його плечі опустилися. Чоловік налив собі ще бренді й жадібно випив. Вочевидь, він не міг дивитися на неї без дози алкоголю.
— Тут немає вечірок, — сказав він. — І немає твоїх університетських кавалерів.
— Виходить, такої ти про мене думки? — відповіла вона, а потім змінила тему. — Я була біля книжкової крамниці.
— Нацисти, — коротко кинув він. — Одного дня вони забігли й забрали всі роботи Фройда, Манна, Троцького, Толстого, Моруа. Вони все це спалили. І музику також. Я краще зачиню крамницю, ніж продаватиму лише те, що вони дозволяють. Так я і вчинив.
— То як ти заробляєш на життя? Поезією?
Він гірко й невиразно засміявся:
— Тепер не найкращий час для таких шляхетних захоплень.
— Тоді як ти платиш за електрику та їжу?
У виразі його обличчя щось змінилося.
— У мене хороша робота в готелі «Де Крійон».
— В обслузі? — Їй було складно уявити, як він наливає пиво німцям.
Він відвів погляд.
Ізабель відчула щось неприємне в животі.
— На кого ти працюєш, тату?
— На вище німецьке командування в Парижі, — відповів він.
Ізабель зрозуміла, що це за відчуття. Сором.
— Після того, що вони зробили з тобою під час Великої війни…
— Ізабель…
— Я пам’ятаю, як мама розповідала, яким ти був до війни і як вона зламала тебе. Я мріяла, що одного дня ти згадаєш, як був батьком. Але все це була брехня, чи не так? Ти просто боягуз. Тієї ж миті, як нацисти повернулися, ти побіг їм служити.
— Як ти смієш судити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Соловей», після закриття браузера.