Читати книгу - "Аптекар"

звідки її привезли. Ось-ось мала би вигулькнути прогалина, а там і луг, а на лузі пасовисько і люди. І їй уже здавалося, що вона бачить просвіти між деревами, бачить цілі снопи сонячного проміння. Вона бігла з усіх сил, відчуваючи, як повітря розриває їй груди. Повітря ставало пекучим і болючим, вона вже дихала суцільними зойками і схлипами, але попереду манило до себе світло, яке вселяло надію, та не просто світло, а великий ясний простір, який вона зараз розпанахає своїм розпачливим криком, неймовірно голосним, таким, що докотиться до мурів міста.

Ліс розступився, вона вибігла на зруб, минаючи пеньки й зрізані стовбури, тепер вона вже повірила, що врятується. Вона жодного разу не озирнулася, але чула їх, тих мисливців, які йшли за нею. О, ні — не йшли, вони їхали на конях! І тут її пронизав страшний і безпросвітний здогад, вони з нею лише бавляться, розтягують утіху, і, якби хотіли, то давно б уже наздогнали і затоптали копитами. Уся її втеча — тільки забава, розвага й не більше. Їй не вдасться вирватися за межі лісу. І тоді сили її покинули.

Вона зупинилася, підняла очі в набурмосені сірі небеса і встигла промовити лише: «Господи!», як раптом щось болюче і жалке пронизало її спину. Вона вдихнула повітря і, відчувши в роті смак крові, закашлялася, потім упала обличчям у мох, перевалилась набік і намацала рукою стрілу у спині. Вона чула, як стікає кров, як стає гаряче в грудях, і заплющилася…

Мертве тіло дівчини знайдено було в річці. Лавники спробували розвідати щось про те, хто її міг убити, але тільки й того, що господиня лупанару розповіла, нібито шляхтич Клементович за нею послав. Однак той заперечив, і мав свідків, що того дня перебував у Яворові. Хто її насправді замовив, так і не довідалися.

Каспера ця пригода добряче збісила. Нічого подібного досі не відбувалося. Він самотужки обнишпорив околиці, шукаючи місце злочину. Усе, що йому було відомо, це те, що в роті й волоссі дівчини знайшли сіно, а що на ній не було одягу, залишалася надія натрапити на якісь сліди. Поблизу йому знайти нічого не вдалося, і він, сівши на коня, почав об’їжджати місця віддаленіші, увагу звертаючи на ті, що облюбовані були мисливцями, і одного дня таки натрапив на хатину, де знайшов і сіно, і пошматовані сукню та сорочку. Тут зупинялися після ловів і влаштовували бенкети, але місцина ця не належала нікому, і будь-хто міг нею скористатися, звісна річ, із заможного стану, бо простолюд, якщо й полював, то потайки, аби не платити податку, а вже понадто не робив бенкету. Каспер перетрусив усеньке сіно і таки знайшов те, що шукав, а саме кусник златоглаву, віддертого з чийогось плаща, котрий свідчив про високий стан його власника, а ще він знайшов у сіні зморщений кусник м’яса темної барви, який йому нічого не нагадував, але Каспер загорнув його у віхоть і сховав до кишені. Він уже збирався йти, коли сонце, досі ховаючись за хмарами, раптом вигулькнуло і вдарило промінням у відчинені двері. У сіні щось зблиснуло. Каспер нагнувся і побачив кінчик срібного ланцюжка, потягнув за нього і витягнув годинник-цибульку, на покришці якого вигравіювано було «Carpe diem» — «Лови день». То вже було щось, хоч і не говорило ні про що, бо такий напис міг замовити будь-хто і будь-де. Але можна сподіватися, що коли-небудь цей годинник міг потрапити в руки львівського дзиґармайстра.

Кат, повернувшись до міста, таємничий кусничок м’яса поклав у слоїк і залив спиртом. Наступного дня вранці Зиморович поцікавився у нього:

— Як у вас там справи з тими хвойдами? Порядок тримаєте?

— Та тримаю. Або що?

— Ну, знаєте, часи непевні… Війною пахне… У людях бродить злість, непримиренність. Щось насувається тривожне і недобре. Ота дівка, яку було так жахливо сплюндровано… хтось же це робив… а хтось і дивився… і, вочевидь, їм ця забава справляла задоволення. Хвойда воно то хвойда, але ж і вона людина. Я це до того, що порядок мусить бути.

— Та так, — погодився кат, — вони вже всі заспокоїлися. Тобто дівки. Тепер самі перевіряють, куди їх і хто запрошує, та встановлюють час і місце, а не так, як було — ходи туди, не знати куди.

— То файно, файно. Але маю до вас пильну справу. Тільки то між нами, розумієте? — Кат кивнув. — Мусите мені присягти, що нікому не зрадите того, що вам повім. — Кат присягнув. Зиморович з деякою недовірою подивився на нього, зітхнув, але продовжив: — Маю біду. Той голоцван Людко з Малехова втріскався не на жарт у мою доньку. Вже не раз я їх застукував, як вони влаштовують здибанки. Але мені такого зятя не треба, що крім клаптя оболоні не має нічого більше за душею. Скільки я вже з нею балакав, і вмовляв, і переконував — марно. Каже, що закохалася, і нема на то ради. Але рада насправді є. Отже, щоразу по здибанці з моєю донькою іде той жевжик до шинку «Під Жовтим Простирадлом». То чи не могли б ви підсунути йому якусь лярву з болячками, аби впоїла його, а потім затягнула до ліжка і вгостила, чим дула багата?

— Гм… Та воно гейби можна, але чи він пристане?

— Проба не роба. А я вже — не бійтеся, віддячу.

Кат знав усіх своїх дівчат, але котра з них могла мати болячку, не здогадувався.

Розділ 13. КАМ’ЯНИЦЯ «ПІД ГРИФОНОМ»

Через Полтву не так давно збудували новий пішохідний міст, доволі широкий, на добрий десяток кроків, так що по краях мосту змогли розміститися ятки з різними дурничками: тут і маленькі іконки, вирізьблені штудерно на дереві, вервечки, якісь ляльки, бранзолєтки, кістяні гребінці, ремені, стрічки, мотузки, а ще й солодощі та розмаїті горіхи й бакалії. Але аптекаря найбільше цікавили книжки, бо щомісяця в першу п’ятницю заїжджалися сюди книгарі з Австрії, великої Польщі, Чехії, Угорщини та німецьких князівств, привозячи різні цікавинки. У тривозі, що турки рушать далі на північ, з Відня до Праги перевезли книжки з імператорської бібліотеки, а що місця на їхнє зберігання було замало, то дублікати пішли в продаж, і аптекар міг придбати чимало цікавого.

Повертаючись додому, він побачив біля дверей шинку «Під Жовтим Простирадлом» дівчину в строкатій атласовій сукні з таким глибоким вирізом над шнурівкою на грудях, що коли нахилялася, то перса вивалювалися, і вона мусила їх поправляти, але при цьому не шарілася й не озиралася. У її волоссі