Читати книгу - "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

— А ще прибідняєшся, ніби талантів не маєш! — згідливо кивнула Рося.

Тим часом вечір уже повнився пахощами й далеким жаб’ячим кумканням.

— Не кумкання — музика! — вдоволено мружилася Роська. — Натякає, що вже й додому пора, еге ж?

Який дім русалка має на увазі? Пора то пора, але Софійка все не могла відірватися від розмови! Ну, чом було не потоваришувати раніше?

— Згадала бабиного полтавського родича, — пригальмувала, як повернули в бік свого будинку. — Ти ж, по суті, позбавила бабу Валю рідні!

— Атож, кревної. Але чи знаєш ти, чого раптом ця кревна рідня схотіла шукати тітки?

— Ну, рідня. Провідати.

— Не провідати, а розвідати. Чи не перепише баба Валя на нього вишнопільської квартири.

— Та ти що?! — жахнулась дівчинка. — З іншого боку, все одно колись доведеться…

— Можна знайти когось більш підходящого!

— В неї більше немає родичів, отже, чужого?

— Ну, а про це тобі знати ще рано! Шкідливо навіть! Щоб ваших сусідсько-няньківсько-немовлячих стосунків не порушити!

Правда, що Софійці до того? Нехай Бог дає бабі ще віку й здоров'я!

— Добре, а скажи… Як тобі вдалося провчити нас з Іркою? Тоді, в роздягалці! Я ж удома знову мала нормальні шкарпетки! Признатись, я тоді була впевнена, що в тебе між пальцями — перетинки…

— Ну, це моя справа! А щодо Ірчиного несподіваного манікюру поверх чобіт і твоїх раптових дірок… Тобі Сніжана казала, що є така собі сіра магія?

— Мистецтво керувати чужою волею?

— Атож! Я просто змусила всіх побачити те, що мені хотілось! Мані, по-теперішньому гіпноз. Ростислав, наприклад, освоїв його за кілька днів!

Софійка замислилась і дуже хотіла спитати, що іще з побаченого ними було маною, а що — реальністю? Але не зважилась.

Пахтіла алича, цвіли вишні, жаб’яче кумкання набирало сили, а дві дівчини, дві красуні (одна з них про це не знала) ніяк не могли скінчити розмови й розійтись по своїх квартирах.

58. Сповідь

«Росавка виїхала назад у Полтаву, до своїх примирених батьків…»

Софійка писала Віті листа. Тепер-бо зовсім по-іншому дивилась на подружчине захоплення Підліснячкою, тепер була, можна сказати, її однодумницею.

«Тато вранці ходив у підвал по картоплю і звідти приніс новину: вужі зникли! Пустельник же, який розмовляв з бабусею по телефону про Сергійка і який потім подзвонив нам…»— Тьху, ну й довжелецьке речення! — «…сказав, що і в їхніх погребах-підвалах немає тепер цих… цих мудрих тваринок». Написала, а тоді згадала, що Ві-ку-ку, здається, не була в курсі вужевої епопеї. Ой, не в курсі вона ще й про Сергійка, але нічого, вона прозірлива і зрозуміє правильно!

Написати б про щось… духовне, чи як. Ага. «Росавка навчила тітоньку Сніжану дуже багатьох методів зцілення, а дядькові Сергію додала родзинок у його авторський стиль». Софійка зітерла крапку, поставлену її власною непроханою сльозою, і дописала: «Шкода, не встигла навчити мене…»

І раптом задумалась. Не встигла навчити? Лікування й малярства — так. Але чогось іншого?

Насамперед — нового ставлення до людей. Як там тітонька розказувала? Кожен має в собі таємні, приховані можливості, про які й не здогадується! Якби володів ними, не потрібно було б на світі операцій, антибіотиків, уколів! Дехто ж мовби не чує талантів і мудрості бодай у звичних колядках-щедрівках і твердить, що вся культура прийшла аж із новою вірою, що наші дохристиянські предки ходили на чотирьох і їли сире м'ясо!.. А чого вартий, наприклад, обряд накликання дощу! Та й узагалі, що ми знаємо про колишнє, навіть про звичайні на перший погляд дитячі примовки?

Навчила придивлятися до свого міста й околиць, до Кам’янки, до всього навкруг. О, варто буде Ліді Василівні подати ідею піти всім класом, а краще — школою порозчищати кам’янські береги від сміття! Вчителька радо погодиться, а посадити на річці крин і сама запропонує!

Навчила прислухатися до мови. Це ж описати — жодного листа не вистачить! Хай Ві-ку-ку спробує дослідити назву бодай Леськовичів. 0, вона знайде багато чого нового, такого, що ховається в словах од поверхового погляду!..

Навчила — нарешті! — цінувати Сашка. І не тільки за гарні очі (бо ж і сам він нічого, так виріс!)! Бо як не цінувати хлопця, котрий давно по-засвоював справжні істини?! Господи, його ж не взяли навіть Росьчині замовляння! Недавно запитала Сашка:

— Але ж я сама чула, як вона тебе причаровувала! Отже, не подіяло?

Відповів, як завжди, неповторно і дотепно:

— А може, просто перекинулось на того, хто в цей час випадково був десь поруч і все те чув?

Натякає, що Софійка стояла на сусідньому балконі й місяць та зоряниці причарували його, родженого-хрещеного, саме до… Утім, може й на кого іншого натякає!

Навіть той його портрет, який — Ві-ку-ку пам’ятає — Рося малювала тоді в Половиннику, виявляється, тішив його не красою авторки, а надією, що його попросить для себе Софійка! Правда, він сказав «одна дівчина», може, про кого іншого? Хотів, мовляв, щоб у неї був його портрет так само, як у його портфелі — портрет тієї дівчини.

А хто ж, як не Роська, так гарно обламав Кулаківського? Не тільки облагородила його високими почуттями, а ще й показала йому, задаваці, що таки є дівчата, які не по його діамантово-порцеляново-скутеро-лексусних фірмових зубах!

Та й навіть Завадчучка! Хіба до Росави Софійка могла щодня так щиро стрічати Ірку, освіжаючи її бадьорим запитанням: «Як справи у твоїх мишачих хвостиків? Ще дриґаються?» І чути навзаєм також неперевершене: «Переказують вітання твоїм заповстяним патлам а-ля шістдесяті!»

Ет, що казати! Свою ж любу Ві-ку-кусю Софійка почала любити вдвічі більше! І за чарівний голос, і за незаздрісну великодушну натуру, і за… Кажуть, по-справжньому люблять не за щось? Отже, Софійка, крім переліченого вище, любить Віту і просто так!

Он скількох речей навчила її Росава! А ще подарувала на згадку… гребеня! Тепер у Софійки три старовинні, коштовні й надзвичайно дорогі серцю речі: коралове намисто (тітонька хвалилася, що в день Софійчиного народження урочисто передасть коралі наступній нареченій нашого роду), Казимирів медальйон (його Софійка вручить колись молодшому Сергієві) й Росавин гребінь!

Софійка не знайшла нічого путящого на подарунок Росавці, але та запевнила, що й не треба. Хіба що, каже, Софійка про неї напише книжку! «Але ж хіба я спроможуся на таке, як думаєш, дорога Віто?»

На завершення — тисяча поцілунків, привітання родичам і замку, а ще — Павликові!

59. День народження

Святковий для всіх (бо ж вихідний!) і особливий для Софійки день почався есемескою