Читати книгу - "Вбити пересмішника"

— Але ж, Кел, ти знаєш, як правильно,— наполягала я.

— Так, але зовсім не обов’язково це виставляти напоказ. Справжні леді так не роблять. А по-друге, люди не в захваті, коли хтось знає більшу за них. Їх це дратує. Вони не зміняться, якщо ти говоритимеш правильно, треба, щоб вони самі захотіли навчитися. А коли вони не хочуть учитися, тут нічого не поробиш, тримай собі рот на замку — або говори їхньою мовою.

— Кел, а можна буде іноді до тебе заходити?

— Заходити до мене, золотко? Ти заходиш до мене на кухню сто разів на день.

— Ні, до тебе додому, у гості? Якось після роботи? Атикус міг би мене привезти.

— Звісно, коли схочеш. Ми всі будемо тобі раді.

— Подивіться тільки на веранду,— раптом сказав Джемі.

Я подивилася на Садибу Редлі, сподіваючись, що її примарний мешканець гріється на сонечку в кріслі-гойдалці. Гойдалка була порожня.

— Ні, на нашу веранду,— уточнив Джемі.

Я подивилася. На кріслі-гойдалці сиділа наша тітка Александра — пряма, немов у панцирі, й непоступлива. Здавалося, що вона просиділа там усе своє життя.

2

— Віднеси мої речі до гостьової спальні, Келпурніє,— такі були перші слова тітки Александри.— Джін-Луїзо, припини чухати потилицю,— такі були її наступні слова.

Келпурнія підняла важку валізу тітки і прочинила двері.

— Дай я понесу,— сказав Джемі й узяв валізу. Я почула, як та глухо стукнулася об підлогу в горішній кімнаті. Цей звук натякав на довге гостювання.

— Ви приїхали нас провідати, тітонько? — спитала я.

Тітка Александра нечасто приїжджала до нас із Пристані, але вона завжди пишно обставляла свою подорож. У неї був яскраво-зелений здоровецький «б’юїк» і шофер-негр, причому обидва завжди перебували у стані хірургічної чистоти й охайності, проте сьогодні їх не було видно.

— Невже тато вас не попередив? — здивувалася вона.

Ми з Джемі похитали головами.

— Вочевидь, забув. Він ще не повернувся?

— Ні, мем, він зазвичай повертається тільки увечері,— відповів Джемі.

— Так от, ми з вашим батьком вирішили, що я поживу деякий час у вас.

«Деякий час» у нас у Мейкомі могло означати від трьох днів до тридцятьох років. Ми з Джемі перезирнулися.

— Джемі дорослішає, ти також,— звернулася вона до мене.— Ми вирішили, що тобі не завадить певний жіночий вплив. Мине не так багато років, Джін-Луїзо, і ти почнеш цікавитися вбранням і хлопцями...

Я могла б дещо відповісти їй на це: Кел також жінка, і я ще дуже довго не цікавитимуся хлопцями, а вбранням — узагалі ніколи... Але я промовчала.

— А що дядько Джиммі? — спитав Джемі.— Він також приїде?

— Ні, він залишається на Пристані. Йому треба вести хазяйство.

Не встигла я спитати: «А ви за ним не сумуватимете?» — як усвідомила, що питання моє нетактовне. Є дядько Джиммі чи немає дядька Джиммі — байдуже, він усе одно повсякчас мовчить. Тітка Александра залишила моє питання без уваги.

Я не могла вигадати, що б іще їй сказати. Власне, я ніколи не знала, про що з нею можна говорити, і я пригадувала наші попередні бесіди: «Як справи, Джін-Луїзо? — Добре, мем, дякую, а у вас? — Чудово, дякую, а чим ти займаєшся? — Нічим.— Ти нічого не робиш? — Нічого, мем.— Але ж у тебе, звісно, є друзі? — Є, мем.— І що ж ви всі робите? — Нічого, мем».

Було очевидно, що тітка вважає мене безнадійно тупою — я одного разу почула, як вона сказала Атикусу, що я загальмована.

Вся ця історія з її приїздом була підозріла, але я не мала бажання тоді допитуватися. Була неділя, а тітка Александра завжди дратувалась у святковий день. Гадаю, всьому виною був її недільний корсет. Вона була не така вже й товста, проте огрядна, і затягалася в корсети так, що груди її здіймалися горою, талія робилася як у оси, ззаду й по боках усе випиналося, і виникало враження, що тітка Александра була свого часу пісочним годинником. З якого боку не подивитися, вона вражала.

Пообіддя минуло у тихій безнадії, яка виникає, коли приїздять родичі, але все змінилося, тільки-но ми почули на вулиці гуркіт автомашини. Це повернувся з Монтгомері додому Атикус. Джемі, забувши всю свою поважність, кинувся разом зі мною йому назустріч. Брат схопив татів портфель і саквояж, я стрибнула татові в обійми, він мене якось мимохідь поцілував, і я спитала:

— Ти привіз мені книжку? Ти знаєш, що у нас тітонька?

На обидва питання він відповів ствердно.

— А ти рада, що вона поживе у нас?

Я відповіла, що дуже рада, хоча це, ясна річ, була неправда, але за певних обставин доводиться брехати, а надто коли нічого не можна вдіяти.

— Ми подумали, що настав час, коли ви, діти, потребуєте... одним словом, такі справи, Скауте,— сказав Атикус.— Ваша тітонька робить мені величезну послугу, як, зрештою, і всім нам. Я не можу бути з вами цілі дні, а це літо видасться дуже гарячим.

— Так, сер,— відповіла я, не розуміючи жодного слова. Проте у мене виникла думка, що поява тітки Александри у нашому домі була не стільки бажанням Атикуса, скільки її власним. Тітка мала звичку проголошувати «ТАК БУДЕ НАЙКРАЩЕ ДЛЯ РОДИНИ», і, схоже, її переїзд до нас підпадав саме під цю категорію.

Мейком прийняв її дуже радо. Міс Моді Аткінсон спекла свій фірмовий торт, який так сильно був просочений домашнім лікером, що я аж сп’яніла; міс Стефані Крофорд приходила до тітки Александри на довгі відвідини, під час яких міс Стефані здебільшого кивала головою й притакувала. Наша сусідка міс Рейчел запрошувала тітку до себе на пообідню каву, а містер Нейтен Редлі навіть сам зайшов до нас на подвір’я і висловив свою радість щодо тітчиного приїзду.

Коли вона влаштувалася в нас і життя потекло своїм річищем, почало здаватися, ніби вона завжди жила разом з нами. Її прийоми в Місіонерському товаристві закріпили за нею репутацію досконалої хазяйки (вона не довіряла Келпурнії готувати делікатеси, необхідні для підтримання сил Товариства під час довгих обговорень стану християн у східних країнах); вона вступила до Мейкомського клубу особистих секретарів і згодом очолила його. Для всіх груп і прошарків нашого округу тітка Александра уособлювала аристократію, що поволі зникала: тітка мала вишукані шляхетні манери; обстоювала