Читати книгу - "Джерело"

— Хіба ви не така?

— Яка?

— Дуже мила маленька дівчинка.

— Ні. Не сьогодні. Я змусила вас почуватися ніяково. Я це виправлю. Скажу, що думаю про вас, бо вас це таки хвилює. Я думаю, що ви розумний і надійний, і простодушний, і доволі амбітний, і це допоможе вам пробитися. І ви подобаєтеся мені. Я скажу батькові, що схвалюю його «праву» руку. Отже, як бачите, шефової доньки вам боятися не варто. Хоча буде краще, якщо я нічого не скажу батькові, тому що мою рекомендацію він може потрактувати геть навпаки.

— Чи можу я сказати вам лише одне, що думаю про вас?

— Звісно, скільки завгодно.

— Я думаю, було би краще, якби ви не казали мені, що я вам подобаюся. Тоді я мав би шанс на те, що це стане правдою.

Вона засміялася.

— Якщо ви це зрозуміли, — сказала вона, — то ми чудово поладнаємо. Тоді це зможе стати правдою.

Ґордон Прескотт з'явився в арці бальної кімнати зі склянкою в руці. Він був убраним у сірий костюм і гольф зі сріблястої вовни. Його хлопчаче обличчя було гладенько поголене і від нього, як і зазвичай, пахло милом, зубною пастою і свіжим повітрям.

— Домінік, люба! — заволав він, розмахуючи склянкою. — Привіт, Кітінґ, — додав він уривчасто. — Домінік, де ж ти ховалася? Я почув, що ти тут, і змарнував до біса часу, шукаючи тебе!

— Привіт, Ґордоне, — мовила вона доволі ґречно; у тихій ввічливості її голосу не було нічого образливого, але після високих ноток його захоплення, її тон видався пласким і вбивчо байдужим — наче два звуки змішалися в контрапункті навколо мелодичної лінії зневаги.

Прескотт не відчув цього.

— Люба, — сказав він, — щоразу, як бачу тебе, ти чарівніша і чарівніша. Хоча, здається, це неможливо.

— Усьоме… — зронила Домінік.

— Що?

— Усьоме ти кажеш мені це під час зустрічі, Ґордоне. Я рахую.

— Ти просто жартуєш, Домінік. Ти ніколи не була серйозна.

— О ні, Ґордоне. Щойно я мала дуже серйозну розмову з моїм приятелем Пітером Кітінґом.

Прескоттові помахала рукою якась пані й він скористався з нагоди, щоб із дурнуватим виглядом утекти. А Кітінґ утішено подумав, що вона ігнорувала іншого чоловіка, щоб продовжити спілкуватися з приятелем Пітером Кітінґом.

Коли він обернувся до неї, вона солоденько запитала:

— Містере Кітінґ, то про що це ми говорили?

А потім із надмірним зацікавленням подивилася на всохлу постать невисокого чоловіка, який закашлявся над келихом віскі.

— Що? — перепитав Кітінґ. — Ми говорили…

— О, тут Юджин Петтінґілл. Мій улюбленець. Я повинна з ним привітатися.

Вона підвелася, перетнула кімнату і, відхиляючись назад під час ходи, поквапилася до найбільш непривабливого з усіх присутніх старигана.

Кітінґ не знав, чи зарахували його до одного клубу з Ґордоном Прескоттом, чи це лише випадковість.

Він неохоче повернувся до бальної зали. Змусив себе приєднатися до решти гостей і почати спілкуватися. Він стежив за Домінік Франкон — як вона рухалася в натовпі, як зупинялася розмовляти з гостями. Вона жодного разу не поглянула на нього, і він не міг вирішити: чи зазнав успіху, чи жалюгідної поразки.

Коли вона виходила, він опинився біля дверей.

Домінік Франкон зупинилася і чарівно йому всміхнулася.

— Ні, — сказала вона, перш ніж він устиг вимовити бодай слово, — не варто мене проводити. На мене чекає машина. Але дякую вам.

Вона вийшла, а він стояв біля дверей, безпомічно і гарячково усвідомлюючи, що, здається, зашарівся.

Відчув лагідну руку на плечі й, обернувшись, побачив Франкона.

— Ідеш додому, Пітере? Дозволь підвезти тебе.

— Але я думав, що ти маєш бути в клубі на початку сьомої.

— О, пусте, трохи запізнюся, але це неважливо. Я підвезу тебе додому, нема проблем.

На Франконовому обличчі відбилася своєрідна, доволі незвична для нього цілеспрямованість, яка геть не пасувала йому.

Кітінґ мовчки поплентався за ним, заінтригований — і нічого не сказав, коли вони опинилися на самоті в затишних сутінках Франконового автомобіля.

— Ну? — лиховісно запитав Франкон.

Кітінґ усміхнувся.

— Ґаю, ти свиня. Ти не цінуєш те, що маєш. Чому ти мені не сказав? Вона найгарніша жінка, яку я будь-коли бачив.

— О так, — похмуро відповів Франкон. — Можливо, проблема саме у цьому.

— Яка проблема? Де ти тут бачиш проблему?

— Пітере, що ти насправді думаєш про неї? Забудь про зовнішність. Ще побачиш, як швидко ти про неї забудеш. То що ти думаєш?

— Добре, я вважаю, що в неї дуже сильний характер.

— Дякую за применшення.

Франкон похмуро замовк, а потім мовив із дивною ноткою чогось схожого на надію:

— Знаєш, Пітере, я здивувався. Я спостерігав — ви з нею доволі довго розмовляли. Це дивовижно. Я очікував, що вона віджене тебе одним миленьким, жалючим дотепом. Можливо, ти поладнаєш із нею, урешті-решт. Я дійшов висновку, що з нею не можна бути певним. Можливо… Знаєш, Пітере, я хочу сказати тобі: не звертай уваги на те, що вона тобі сказала, начебто я хочу, щоб ти поставився до неї жахливо.

Вимушена щирість цієї фрази була такою підказкою, що Кітінґ склав губи, щоб тихенько засвистіти, але вчасно зупинився. Франкон через силу додав:

— Я не хочу, щоб ти погано до неї ставився.

— Знаєш, Ґаю, — сказав Кітінґ тоном зверхнього докору, — ти не повинен отак її уникати.

— Я ніколи не вмів із нею спілкуватися, — зітхнув він. — Не навчився. Не можу зрозуміти, що з нею до біса не так. Вона просто не поводиться по-людському. Знаєш, у старших класах її двічі відраховували зі школи. Я й гадки не маю, як їй вдалося закінчити коледж, але мушу тобі зізнатися, що чотири довгих роки я боявся відкривати листи, очікуючи неминучого. Потім я подумав: гаразд, якщо вона сама по собі, я вмиваю руки і не переживатиму за неї, але вона стала ще гіршою, ніж будь-коли.

— А за що саме ти переживаєш?

— Я не переживаю. Намагаюся не переживати. Я втішений, що взагалі не мушу про неї думати. Не можу цьому зарадити, я просто не створений для ролі батька. Але інколи гадаю, що все це сталося через мою безвідповідальність, хоча, бачить Бог, я не хотів цього, але батьківський обов'язок існує, і я повинен щось робити, бо нікому іншому цього не доручиш.

— Ти дозволив їй себе залякати, Ґаю, а насправді немає чого боятися.

— Ти так вважаєш?

— Так.

— Можливо, ти саме та людина, яка з нею впорається. Зараз я не шкодую, що ви познайомилися, а ти ж знаєш, що я