read-books.club » Сучасна проза » Бігуни 📚 - Українською

Читати книгу - "Бігуни"

205
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бігуни" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 40 41 42 ... 89
Перейти на сторінку:
до внутрішніх діалогів.

— Ти ще її маєш, Філіпе? — питає нарешті учень, помовчавши.

Майстерня Фергюйєна розташована в маленькій прибудові, до якої вибито вхід із сіней. Гість зовсім не дивується, опинившись у приміщенні, яке радше нагадує майстерню гравера, повну плит, мисок для витравлювання, розвішаних на стінах комплектів різців, готових гравюр, що сушаться в кожному куті, розкиданих по підлозі клубків клоччя. Гість мимоволі наближається до задрукованих аркушів паперу — на всіх зображено м’язи й кровоносні судини, сухожилля й нерви. Старанно позначені, чіткі, досконалі. Є тут і мікроскоп, першокласний, об’єкт заздрощів багатьох колег, із лінзами, які шліфував Бенедикт Спіноза. Крізь нього Філіп розглядає пучки кровоносних судин.

Під єдиним, зате великим південним вікном стоїть широкий чистий стіл, а на ньому — препарат, незмінний уже протягом багатьох років. Поруч — скляна посудина, на дві третини наповнена жовтавою рідиною.

— Якщо ми плануємо їхати завтра до Амстердама, допоможи мені це прибрати, — каже Філіп і додає з докором: — Я працював.

Починає своїми довгими пальцями виймати маленькі кілочки, що ними прикріплені до столу тканини препарату. Його рухи такі швидкі й легкі, наче він колекціонер метеликів, а не анатом і гравер, який карбує у твердому металі жолобки, що їх згодом кислота перетворить на негатив гравюри. Ван Горсен тримає посудину з розчином. Частини препарату пірнають у прозору, ледь коричнювату рідину так, наче вертаються додому.

— Ти знаєш, що це таке? — питає Філіп і вказує нігтем мізинця на якусь світлішу субстанцію трохи понад кісткою. — Доторкнись.

Палець гостя наближається до мертвої тканини, але застигає в повітрі. Не торкається препарату. Шкіру натягнуто так, що вона відкриває це місце цілком несподіваним чином. Він не знає, що це таке, каже навмання:

— Це musculus soleus. Кріплення м’яза.

Філіп дивиться на нього мовчки, ніби шукає слів. Нарешті озивається:

— Відтепер це chorda Achillis.

Ван Горсен повторює ці два слова, ніби намагається вивчити напам’ять.

— Ахіллесове сухожилля.

Руки, витерті об шматок ганчірки, виймають із купи аркушів один; на ньому — схема в чотирьох ракурсах, неймовірно детальна. Гомілка й стопа злиті в одне ціле, важко повірити, що колись вони були з’єднані якось інакше, що тут, у цьому місці, взагалі нічого не було, щось геть невиразне, зараз він уже навіть не пригадує що. Як можна було не помітити цього сухожилля? Дивовижно, що людина відкриває частини власного тіла так, наче бреде рікою вгору за течією, шукаючи витоків. Так само дослідник проводить скальпелем уздовж якоїсь судини, намагаючись знайти її початок. Білі плями заповнює мереживо рисунка.

Відкривати й приборкувати. Завойовувати й давати назви. Той білий хрящик тепер буде коритися нашим правам, ми приберемо його до рук.

Проте найбільше враження на молодого ван Горсена справляє назва. Власне кажучи, він поет і, попри свою медичну освіту, волів би писати поеми. Назва викликає в його голові казкові образи, немовби він розглядає картини італійських майстрів, заселені повнокровними німфами й богами. Чи можна краще назвати цю частину тіла, за яку богиня Фетіда схопила малого Ахіллеса, щоби скупати його в Стіксі й навіки зробити стійким супроти смерті?

Може, Філіп Фергюйєн натрапив на слід потаємного внутрішнього влаштування? Може, в нашому тілі міститься цілий світ, ціла міфологія? Може, усе велике віддзеркалюється в малому, а людське тіло поєднує все зі всім — оповіді й героїв, богів і тварин, царство рослин і гармонію мінералів? Може, варто давати всьому такі назви: м’яз Артеміди, аорта Афіни, молоточок і ковадельце Гефеста, спіралі Меркурія?

Чоловіки лягають до сну через дві години після смеркання, в одній постелі, на подружньому ложі, яке, певно, залишили тут попередні власники, адже у Філіпа ніколи не було дружини. Ніч холодна, доведеться накритися ще кількома баранячими шкурами, які через повсюдну в цьому домі вільгість ширять запах овечого лою й обори.

— Тобі треба повернутися до Лейдена, до університету. Ми чекаємо на тебе, — починає ван Горсен.

Філіп Фергюйєн відстібає шкіряне реміння й кладе набік дерев’яну ногу.

Каже:

— Мені боляче.

Ван Горсен здогадується, що йдеться про куксу, котра спочиває на стільці, але Філіп вказує далі, на відсутню частину ноги, у простір.

— Тобі болять шрами? — допитується молодший. Що б не боліло, його співчуття до цього худорлявого, марного чоловіка буде безмежним.

— Мені болить нога. Я відчуваю біль уздовж кістки. Я божеволію від болю в стопі. У великому пальці і його суглобі. Там усе опухле й гаряче, шкіра свербить. Ось тут, — він нахиляється й показує невеличку заглибину на постелі.

Вілем мовчить. Що тут скажеш? Потім обидва лягають навзнак і натягують ковдри під саму шию. Господар задмухує свічки й зникає, а згодом озивається з темряви:

— Ми мусимо вивчати наш біль.

Звісно, похід із людиною, що має дерев’яну кульгу, не може бути надто жвавим. Але Філіп тримається мужньо, і коли б не легке шкутильгання й постукування протеза по сухому, як хмиз, путівці, годі було б здогадатися, що той чоловік — каліка. Повільний темп добрий ще й тим, що є час порозмовляти. Свіжий ранок, рух, ясна сонячна таріль, яку шкрябають верхівки тополь, — усе для гарної прогулянки. На півдорозі їм удається спинити віз, що везе овочі на лейденський базар, — отже, буде ще час добре поснідати у корчмі «Під Цісарем».

Потім із пристані на каналі вони піднімаються на човен, що його волочать суходолом масивні коні — є ще дешеві місця на палубі, під наметом, що захищає від сонця. Погода гарна, і подорож перетворюється на чисту насолоду.

Тут я їх і полишу — на цьому баркасі, що пливе до Амстердама, в плямі тіні від намету над їхніми головами, серед мерехтливих вод. Обидва в чорному, з накрохмаленими батистовими комірцями; ван Горсен солідніший, доглянутіший — це значить не більше, ніж те, що в нього є дружина, яка дбає про його одяг, або достатньо грошей, щоб утримувати служницю. Філіп сидить спиною до напряму руху, зручно спершись, зігнувши здорову ногу; його чорну шкіряну туфлю прикрашає вже трохи понищена темно-фіолетова кокарда. Дерев’яна кульга оперта об сучок у дошках палуби. Вони бачать один одного на тлі щораз віддаленішого краєвиду: обсаджені вербами межі, поля, меліораційні канали, невеликі причали, дерев’яні, вкриті очеретом будинки. Біля самого берега — крихітні човники гусячого пір’я. Легкий теплий вітерець похитує пір’їни на капелюхах.

Додам лише, що ван Горсен, на відміну від свого вчителя, не має таланту до малювання. Він — анатом

1 ... 40 41 42 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бігуни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бігуни"