Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Усі хороші події стаються тисячократно; всі добрі, пустотливі події з насолодою стрибають у буття: хіба можуть вони стриматись — після першого разу!

Довге мовчання також добре і пустотливе, а ще хороше дивитися, мов зимове небо, круглими очима на ясному обличчі,—

мов зимове небо, не згадувати про своє сонце й про своє нездоланне, як сонце, жадання,— воістину, я добре засвоїв це мистецтво зимових пустощів.

Моя найулюбленіша зла витівка і моє мистецтво полягають у тому, щоб мовчання навчилося не виказувати себе мовчанням.

Торохкаючи словами й гральними костями, я пускаю ману на тих, що врочисто чекають; нехай мої жадання й мета будуть незвісні тим пильним наглядачам.

Я винайшов довгу, ясну мовчанку, щоб ніхто не міг зазирнути в глибину моєї душі і в мої жадання.

Мені траплялося багато розумних, котрі затуляли полою обличчя і каламутили свою воду, щоб ніхто не бачив і не міг прозирнути їх.

Та саме до них підходили ще розумніші невіри і розгадники, саме з них вони витягали найпотаємнішу рибу!

А з усіх мовчунів, як на мене, найрозумніші ясні, сумлінні й прозорі: адже їхня суть залягає так глибоко, що навіть найпрозоріша вода їх не виказує.

Сніжнобороде мовчазне зимове небо наді мною,—о сива голово з круглими очима! Ти небесний символ моєї душі та її завзятості!

Хіба я не мушу ховатися, мов той, хто проковтнув золото,— щоб мені не випатрали душу?

Хіба я не мушу ставати на диби, щоб усі заздрісники і зловтішники не помітили моїх довгих ніг?

Ох, продимлені, тепличні, зужиті, відквітлі, скорботні душі,— хіба ваша заздрість стерпіла б моє щастя!

Отож на своїх вершинах я показую їм тільки кригу й зиму, приховуючи, що моя гора підперезана ще й усіма поясами сонця!

Вони чують тільки посвист хуртовин — і не чують, що я літаю ще й над теплими морями, мов жагучі, важкі, гарячі південні вітри.

Вони бідкаються моїми знегодами й недогодами — та моє слово проголошує: «Не забороняйте недогоді приходити до мене: вона невинна, як дитя!»

Хіба могли б вони стерпіти моє щастя, якби я не закутав його в знегоди, зимові негоди, у шапки з білих ведмедів і в пелени засніженого неба!

Якби я сам не зглянувся на їхнє співчуття,— на співчуття заздрісників і зловтішників!

Якби я сам перед ними не зітхав і не цокотів зубами, терпляче дозволяючи кутати себе в їхнє співчуття!

Мудра пустотливість і зичливість моєї душі в тому, що вона не приховує в собі зими і хуртовин, не приховує, що вона попечена морозом.

В одного самотність — це втеча недужого, а в другого — втеча від недужих.

Нехай ці вбогі, заздрісні шахраї круг мене чують, як я цокочу зубами й зітхаю від зимової холоднечі! Дарма, що зітхаю й цокочу,— я все ж утік з їхніх напалених покоїв.

Нехай вони шкодують мене й зітхають разом зі мною, що я попечений морозом. «Від криги пізнання він усе-таки задубне!» — нарікають вони.

А тим часом я бігаю відважним кроком уздовж і впоперек по своїй горі Оливній,— тішачись на осонні гори Оливної, я співаю і глузую з усякого співчуття.

Так співав Заратустра.

ПРО ТЕ, ЯК ОБМИНАТИ

Отже, поволі проходячи крізь численні народи й розмаїті міста, Заратустра кружним шляхом повертався в гори до своєї печери. Та ось він зненацька підійшов до брами великого міста,— аж тут до нього з розкритими обіймами кинувся біснуватий блазень і заступив дорогу. Це був той самий блазень, котрого люди звали Заратустриною мавпою, бо він перейняв трохи з його слова і мови і полюбляв черпати зі скарбниці його мудрості. Блазень так заговорив до Заратустри:

— О Заратустро, це велике місто: тут тобі нема чого шукати,— а втратити можеш усе.

Навіщо тобі в'язнути в цьому болоті? Пошкодуй ноги! Плюнь радше на міську браму і повертай назад!

Для думок самітника тут пекло: великі думки ошпарюють живцем і варять маленькими шматочками.

Усі великі почуття тут перетлівають, тільки торохтять пересохлі калатала мізерних почуваннячок!

Хіба ти не чуєш смороду бойні й корчми, де частують духом? Хіба над цим містом не стоїть сопух зарізаного духу?

Хіба ти не бачиш душі, котрі висять тут зібганим брудним лахміттям! А з цього лахміття роблять газети!

Хіба ти не бачиш, як дух тут обернувся на гру словами? Він вибльовує огидні слова-помиї! А з тих помиїв роблять газети!

Тут нацьковують одне одного, та не знають нащо. Розпалюють одне одного і не знають навіщо. Баламкають у всі дзвони і видзвонюють золотом.

До всього охололі, шукають тепла у чарці вогнистої, понад міру розпалені, шукають охолоди біля заморожених розумів,— усім тут муляє і свербить почути про себе громадську думку.

Тут затишно всім попустам і розпустам, є тут, звісно, і чеснотливі,— багато послужливої служивої чесноти.

Багато послужливої писарської чесноти з намозоленими сідалищами і чекалищами, ощасливленої нагрудними зірочками і плоскогепими доньками-опудалами.

А ще тут багато побожності, багато облесливих блюдолизів і лакиз перед раттю Господньою.

Вряди-годи «згори» капає зірка і милостивий плювок,— тож і тягнуться всі беззірочні груди догори.

Родовиті тримаються двору, а двір утримує виродків; та на все, що походить з двору, молиться жебруща братія і послужлива жебруща чеснота.

«Я служу, ти служиш, ми служимо»,— молиться до князя всяка послужлива чеснота, аби лиш заслужена зірка нарешті впала на запалі груди!

Та родовиті не цураються всього земного, і їхній князь не цурається припадати до найземнішого: до крамарського золота.

Господні раті на золото небагаті, князь мудрує, проте крамар — керує!

О Заратустро, в ім'я всього ясного, міцного й доброго! Плюнь на це крамарське місто і повертай назад!

Кров тут ледача, спляча й піниться безсило в усіх жилах: плюнь на велике місто— великий смітник, де піниться плісняве шумовиння!

Плюнь на місто розчавлених душ і запалих грудей, заздрих очей і липучих пальців,—

на місто нахаб, соромітників, писак, кривляк, горлопанів, роз'ятрених честолюбців,

де все нужденне, мерзенне, хтиве, чванливе, розкисле, прищаве, зловмисне росте величезним гнояком,—

плюнь на велике місто і повертай назад!

Але тут Заратустра урвав біснуватого блазня і затулив йому рота.

— Спинися нарешті! — крикнув Заратустра.— Мені давно огидні твої мова і вдача.

Навіщо ти жив у болоті так довго, що сам обернувся на жабу і ропуху?

Хіба