Читати книгу - "Біґ Мак. Перезавантаження"

утилітарний. Ми сприймаємо як даність існування всіх цих залізних машин, усієї цієї конструкції, з якою стикаємося одного разу у своєму житті, з тим, щоби потім швидко звикнути до вокзального галасу та вогкості постільної білизни. Натомість варто застрягнути де-небудь посеред нічних платформ, на кілька годин, у чужому місті, без жодних сподівань вибратися звідси ближчим часом, і нас накриває ця метафізика залізниці, відчуття безкінечності, що нависає над кожним вокзалом, над кожною пристанційною будкою, над кожним переїздом, про існування яких ми навіть не здогадуємося. Головним секретом залізниці є те, що вона зовсім не потребує нашої присутності, вона подібна до ріки й тече з тієї простої причини, що не може зупинитися.

Ти просто стоїш коло вікна, видивляючись у вечірніх сутінках хоча б якийсь натяк на наближення станції призначення, стоїш, рахуєш мости, і раптом потяг уповільнює ходу й завмирає на мить на якомусь безіменному переїзді, і ти зустрічаєшся поглядом із цим чоловіком, котрий тримає в руці прапорець, мовби сигналізує небесам про ще один успішно пропущений крізь власну пам’ять потяг, про ще один епізод його довгого трудового життя, і коли він теж ловить твій погляд, ти раптом розумієш, що немає жодної різниці, з якого боку вікна знаходитись і з якого боку на все це дивитися. Жодної різниці, рухаєшся ти в певному напрямку чи стоїш на платформі. Однаково кожен рух – це рух по колу, і куди б ти не тікав, як би не планував свої маршрути, ти ніколи нічого не наздоженеш, але й ніколи нічого не втратиш.

4

Життя поряд із залізницею притлумлює захват і подивування від щоденного руху потягів. Жити весь час на відстані руки з локомотивами – те саме, що жити весь час зі слонами – швидко звикаєш до їхнього зросту й характеру. І, щоденно спостерігаючи сотні облич, що минають повз тебе, угадуючи за ними тисячі історій та пригод, ти просто перестаєш слухати все це багатоголосся. Знаючи таємницю, перестаєш у неї вірити. Освітлюючи дорогу локомотивів, якоїсь миті можеш просто засумніватися в доцільності пересування всіх цих пасажиропотоків. Адже навіщо кудись рухатися, якщо залізниця й так увесь час знаходиться поруч. Важливо лише слухати її дихання, вивчати її звички, слідкувати за її припливами та штилями, розрізняти її настрій, розшифровувати її попередження, забезпечувати її безперебійне функціонування.

Які можуть бути неврози в залізничників? Їх відволікають пташині зграї та лисячі тіні, корабельний скрип соснових стовбурів і рух соняшників, що повертаються за сонцем. Залізничників дратує тиша, оскільки за нею стоїть відсутність зв’язку, їм сняться товарні вагони, наповнені туманом і світлом, уві сні вони намагаються зупинити птахів, які летять назустріч локомотивам, намагаються зробити безпечним рух на своїй дільниці, відвести загрозу, відігнати смерть, що вперто стоїть за спиною. Сни залізничників наповнені паровозними гудками та інформаційними повідомленнями, у яких говориться про насування з півдня зелених літніх дощів.

5

Випадки травматизму на залізниці перш за все залежать від тріщин та отворів у повітрі над коліями, через які до нас потрапляє так багато повітря, аж ми задихаємося ним, утрачаючи на мить пильність і гублячись поміж вогнів та диму. Оскільки більшість залізничних гілок прокладено над мурашниками та зміїними гніздами, над кістками мертвих тварин і кротячими норами, повітря над залізницею насичене кров’ю та трав’яним солодом, воно примушує забути все те, що ми знали, воно вводить в особливий стан підвішеності, застиглості посеред протягів і невидимих течій. Залізниця притягує нас, щоб позбавити волі й опору, дезорієнтувати й затягнути до своїх пасток. Травматизм зумовлюється тим, що ми не здатні опиратися речам, яких не бачимо, природа яких несумісна з нашим серцебиттям, з нашими уявленнями про те, як потрібно вдихати й видихати повітря. Травмонебезпечною є наша беззахисність від повітряних ям та часових западин, від магнітного притягання заліза й щебеню, яке особливо чітко відчуваєш, проходячи залами очікування. Залізниця – місце загадкове й не до кінця зрозуміле нам, вона існує за своїми законами, і ми б охоче їх дотримувалися, якби хтось їх нам пояснив. Стикаючись із дією не до кінця зрозумілого механізму, багато хто впадає в паніку чи ейфорію, утрачає спокій та рівновагу, різко й безпричинно змінює свій маршрут, робить крок убік, невблаганно наближаючись до того місця, де світло особливо яскраве, а оголошення особливо загрозливі. Саме в цих місцях на нас давно чекають.

6

Привиди, які крутяться довкола залізниці й живуть на насипах і в депо, з’являючись пасажирам та провідникам, мають особливу природу. Їхні легені й серця складаються з битого скла та пожовклого паперу, з метеликів і тютюнового диму, з чаю, срібла та динаміту. Їхня кров має різний колір у різних частинах їхнього тіла, а очі мають відтінок вугілля та сажі, і ця сажа вимивається їм із очей, коли вони плачуть. Природа їхньої поведінки зумовлена ритмом вокзального життя – вони жваві й усміхнені зранку, коли на платформи зіскакують сотні щойно прибулих пасажирів, вони ліниві й розморені по обіді, коли станцією перекочуються, не зупиняючись, безкінечні, як осінь, товарні, вони неспокійні й розпачливі надвечір, коли разом із близькими нам людьми з міста зникає наша впевненість та рівновага. У своїх стосунках із залізничниками вони обережні та недовірливі. Іноді підходять надто близько, іноді торкаються рукою чужого одягу, намагаються перепинити шлях чи хоча б просто повідомити про небезпеку. І коли до їхніх попереджень не дослухаються, вони прослизають по той бік світла, аби не бути свідками кривавої розв’язки, про яку вони попереджали.

7

В оповіданні Диккенса «Сигнальник» мова йде саме про це потойбічне дихання, що його можна відчути, маючи справу із залізницею. Залізничник одного разу натрапляє на канали, якими перетікає смертельна інформація, починає бачити демонів, слухає їхні голоси, їхні попередження, усе безнадійніше потрапляючи в пастку й відрізаючи шляхи для відступу. Зрештою, переходить на інший бік, так і не зумівши розшифрувати послань, які йому адресувалися стурбованими привидами. Те, що подібна історія сталася саме на залізниці, цілком виправдано та вмотивовано – надто багато приватних історій уміщує вона в собі, надто багато відхилень, фобій, страхів та викривлень приховує, надто великою є можливість перетнутися тут із чиїмось розпачем, почути чийсь невідомий шепіт, потрапити до коридорів, що виводять у нікуди. Можливо, Диккенс обирає залізницю як місце, де розгортаються ці дивовижні події саме з огляду на її небезпечність та фатальність, і водночас – її звичну всім щоденну присутність. Найбільш загадкові й незбагненні речі починаються в місцях, до яких ми звикли, де почуваємося найбільш безпечно та легковажно. Темрява