Читати книгу - "Несказане"

— Перестань чіплятися до неї, Джеймсе. Нехай спокійно доїсть, — і Джеймс відповів, трохи голосніше:

— Я, принаймні, не докучаю їй домашніми завданнями.

Ханна розрізала на тарілці шматок гамбургера. Лідія спіймала погляд Ната. «Будь ласка, — подумала вона. — Скажи що-небудь».

Нат глибоко вдихнув. Він цілий вечір чекав нагоди дещо сказати.

— Тату? Мені потрібно, щоб ти підписав деякі папери.

— Папери? — здивувався Джеймс. — Для чого?

— Для Гарварда. — Нат поклав виделку. — Заяву на отримання житла й форму на відвідування студмістечка. Я можу поїхати у квітні, на вихідні. У них є студент, який дозволить мені пожити в себе. — Тепер, коли він почав говорити, слова висипалися жужмом. — Мені вистачить грошей, щоб купити квиток на автобус, і я пропущу всього кілька днів школи. Мені просто потрібен твій дозвіл.

«Пропущу кілька днів школи», — подумала Лідія. — Батьки цього ніколи не дозволять».

На її подив, обоє кивнули.

— Розумне рішення, — сказала Мерилін. — Скуштуєш життя у студмістечку, наступного року, коли вже справді опинишся там, то знатимеш, яке воно на смак.

Джеймс сказав:

— Це жахливо — так довго їхати автобусом. Думаю, задля такого особливого випадку можемо собі дозволити квиток на літак.

Нат посміхнувся сестрі з подвійним тріумфом: «Вони відволіклися від тебе. І вони сказали: „Так”».

Лідія кінчиком ножа продовбувала стежки в сирному соусі й могла думати лише про одне: «Він не може дочекатися, коли вже поїде».

— Знаєш, хто разом зі мною ходить на фізику? — раптом сказала вона. — Джек Вольф, той, що живе неподалік. Вона відкусила яловичину й простежила за реакцією родини. Батькам те ім’я в одне вухо влетіло, в інше вилетіло, ніби вона й не вимовляла його. Мама сказала:

— Лідді, це нагадало мені, що в суботу я можу допомогти тобі опрацювати нотатки, якщо захочеш.

Батько сказав:

— Я вже давно не бачив Карен. Може, вам двом якось сходити в кіно? Я вас відвезу.

Але голова Ната на іншому кінці столу сіпнулася, мовби Лідія дістала рушницю. Вона ж посміхнулася своїй тарілці. І якраз тоді вирішила, що вони з Джеком неодмінно потоваришують.

Спочатку це здавалося неможливим. Джек не приходив на уроки майже тиждень, і Лідія кілька днів після школи вешталася довкола його авта, поки не зіткнулася з ним обличчям до обличчя. Першого дня він вийшов у супроводі білявки з передостаннього класу, якої Лідія не знала, тому пірнула за кущ і спостерігала крізь гілки. Джек заклав руку дівчині в кишеню, тоді забрався їй під пальто, й коли вона вдала ображену та відштовхнула його, схопив її, поклав собі на плече, погрожуючи вкинути в замет, а вона верещала, хихотіла й била його кулачками по спині. Потім Джек поставив її та відчинив двері «Жука», білявка залізла всередину, й вони поїхали. Лідія дивилася на клуби диму й знала, що назад вони не повернуться. Наступного дня Джек взагалі не з’явився, і Лідія зрештою попленталася додому. Снігу випало ледь не по коліна; зима видалася морозна. За сотні кілометрів на північ замерзло озеро Ері; Буффало завалило снігом до самих дахів і ліній електропередач. Нат, який уперше за весь час, що міг пригадати, дорогою зі школи сидів в автобусі сам, допитувався вдома: «Що з тобою сталося?». Та Лідія мовчки протупала до себе нагору.

На третій день Джек вийшов зі школи сам, і Лідія глибоко вдихнула та побігла до узбіччя. На Джеку, як завжди, не було ні пальта, ні рукавичок. Двома почервонілими пальцями він тримав сигарету.

— Можеш підкинути мене додому? — спитала вона.

— Міс Лі, — Джек ногою збив з передньої шини грудочку снігу, — хіба вам не вистачило місця в автобусі?

Вона знизала плечима, міцніше затягла шарф.

— Я спізнилася.

— Я не їду прямо додому.

— Мені все одно. Йти пішки надто холодно.

Джек застромив руку в задню кишеню, щоб дістати ключі, й підняв одну брову.

— Ти впевнена, що твій брат хоче, щоб ти проводила час із таким хлопцем, як я?

— Він мені не охоронець. — Вийшло голосніше, ніж вона хотіла, й Джек засміявся, випустив хмарку диму та поліз на сидіння водія. Щоки в Лідії так горіли, що вона ледь не розвернулася назад, але він нахилився й підняв ручку з боку пасажирського сидіння.

Тепер, коли Лідія опинилася в авто, вона не знала, що сказати. Джек запустив двигун, увімкнув передачу, й на панелі приладів ожили великий спідометр та покажчик рівня бензину. Інших приладів не було. Лідія подумала про авто батьків: усі індикатори й сигнальні вогники, які попереджають, що бензину замало, що перегрівається двигун, що ти не вим­кнув ручне гальмо або не зачинив дверей, багажника чи капота. Вони тобі не довіряють. Їм треба постійно перевіряти, нагадувати, що слід робити, а чого не слід.

Лідія ніколи раніше не залишалася наодинці з хлопцем — мати забороняла їй ходити на побачення, та вона ніколи й не намагалася. Їй раптом спало на думку, що досі вони з Джеком по-справжньому не розмовляли. Лише невиразно уявляла те, що відбувається на задньому сидінні. Кутиком ока бачила Джеків профіль, темну щетину — темнішу за його волосся кольору пісковику. Ця щетина подовжувала бакенбарди мало не до горла й нагадувала пляму від вугілля, яку треба витерти.

— Тож, — сказала Лідія і сховала в кишеню пальта свої пальці, які зрадливо сіпнулися, — можна мені сигарету?

Джек засміявся.

— Не гони. Ти ж не куриш.

Та все одно він простягнув їй пачку, і Лідія дістала сигарету. Думала, що вона буде тверда й важка, як олівець, але виявилася легенькою, практично невагомою. Не відриваючи очей від дороги, Джек кинув їй запальничку.

— То ти не схотіла, щоб сьогодні додому тебе проводив брат?

Лідія не могла не відчути презирливої нотки в голосі Джека, але не зрозуміла, з кого він глузує — з неї, з Ната чи з обох одразу.

— Я не дитина, — Лідія припалила сигарету й взяла її до рота. Дим увірвався їй у легені, у голові запаморочилося, але вона раптом відчула себе сильною і незалежною. «Це як порізати палець, — подумала дівчина: біль і кров нагадують тобі, що ти жива». Вона видихнула — між зубів завихрився маленький циклон — і простягнула запальничку назад. Джек махнув рукою.

— Кинь у бардачок.

Лідія клацнула замком, відкрила заслінку, й звідти просто їй на ноги випала маленька блакитна коробочка. Вона завмерла, а Джек знову засміявся.

— Що таке? Ніколи досі не бачили презиків, міс Лі?

У Лідії знову спалахнуло обличчя; вона згребла презервативи й запхала їх назад у відкриту коробочку.

— Звісно, бачила. — Вона поклала коробку в бардачок разом із запальничкою та спробувала змінити тему. — То що ти думаєш про сьогоднішню контрольну з фізики?

Джек пирснув.

— Не думав, що фізика для тебе має таке велике значення.

— У тебе й досі проблеми?

— А в тебе?

Лідія мить вагалася. Зробила довгу, як Джек, затяжку та, перш ніж видихнути, відкинула голову назад.

— Мене ця фізика не обходить. Повна туфта.

— Лайно, — погодився Джек. — Чого ж тоді в тебе такий вигляд, ніби зараз заплачеш, коли містер Келлі роздає перевірені «домашки»?

Вона не знала, що це настільки помітно, і вже вкотре пекучі плями спалахнули на щоках, повільно перетікаючи до шиї. Сидіння під нею зарипіло, пружина тицьнула її в стегно, мов кулак.

— Маленька міс Лі курить, — Джек