Читати книгу - "Сповідь з того світу"

– Хіба ж для того не носять люди пашпорта?

Він посміхнувся собі у вуса, оцінивши моє питання-колючку.

– Документ ідентифікує мене як одиницю. А от як про людину, про мій дух і мої переконання…

Мене ці слова насторожили: знову до мого Івана прибився якийсь «декадент» і буде баламутити його! Так, мій чоловік був такої непосидючої вдачі, тому й збираються навколо нього отакі! Він то боровся проти полонізації, то організовував «Просвіту», то читальні… Насправді, через всі ті заходи не раз мав неприємності з законом, тому я всіма своїми силами намагалася направити його діяльність у більш мирне та практичне русло.

– Про свої переконання завше можна написати. Нехай пан спробує…

– Та пишемо потроху. Через те писання і виникли клопоти із тою самоідентифікацією. Злі язики чутку рознесли, що я не українець-русин, а єврей… Справді, хіба ж може русин створити поезію, хіба ж уміє взагалі писати, коли створений виключно для роботи на полі? Одного разу для того, аби довести, що я справді українець, мусив одному господарю загін бульби підгорнути.[8]

Незважаючи на попередньо вороже ставлення до цього чоловіка, я засміялася із тої пригоди.

Тут до хати увійшов мій Івасик. Побачивши гостя, чемно привітався:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава навіки Богу, – відповів гість. – А ти виріс, Іванку…

– Ви знайомі? – запитала я.

– Так. Іванко колись зі своїм татом приїздили до мене до Львова, – мовив чоловік.

– Мамо, – пояснив мені мій шестилітній син. – Та це ж сам Іван Франко!

А я-то думала, де бачила цього чоловіка раніше?! Та його вся Україна знає і шанує, а він прийшов до нашої хати! Тут були вже Лесь Мартович, Василь Стефаник, Наталя Кобринська, Іван Труш, В’ячеслав Будзиновський, Василь Бобинський, Олена Кульчицька, не кажучи вже про братів Окуневських та Озаркевичів. Франко ж сюди завітав уперше.

Прибіг мій Іван зі своїми товаришами. Коли перша хвиля радості від несподіваної зустрічі минула, на столі вродилася плящина та вареники, политі пахучою зажаркою.

Вони згадували всі ті старі часи, обговорювали теперішні та будували плани на майбутнє. Наша хата поволі заповнювалася людьми, так що невдовзі всередині не було де і яблуку впасти. Говорили про завдання «Просвіти», про нові школи і читальні, про вибори і газети, про москвофілів і народовців, про російського царя й австрійського цісаря. Коли говорив Франко, то всі мовчали, слухаючи його мудрі слова і хапаючи їх жадібно, ніби спраглий у пустелі краплину води. Іноді казав своє слово і мій Іван, тоді й сам Іван Якович прислухався і згідно кивав головою. Час минав непомітно, усім було дуже цікаво. Навіть я долучилася до розмови, хоча й вороже спочатку поставилася до Франка. Багато хто з людей просив його прочитати вірша – і Франко робив це. До нашої хати сходилися усе нові й нові господарі. Усі прийшли, аби побачити, послухати того самого Франка. «Ходіть, люди, з хат і з поля! Тут кується краща доля. Ходіть люди, порану, вибивайтесь з туману!» – пригадала я собі слова великого Каменяра.

І люди вибиралися! Осередком культурного життя нашого міста став будинок Лонгина Озаркевича. Ми створили у Городку філію «Просвіти», і її установчі збори відбулися 14 березня 1909 року. Разом з тим у нашому містечку народилося спортивно-патріотичне товариство «Сокіл». Русини не хотіли вже бути темною масою, готовою терпіти приниження від поляків і німців, не йшли на поводу у москвофілів. Мені від цього ставало страшно, але водночас почувалася сильнішою: разом з нами вставали і мирним маршем починали крокувати все більше людей.

Розділ 39

Марія

– Господи, помилуй, – співав наш панотець, обкурюючи димом з кадила молодих хлопців, що стояли в перших рядах. За панотцем слова підтримував церковний хор…

Нові часи були величними. Світ змінювався, розростався, поступ людства був і справді великим. Наш край також оживав: громадський рух робив свою справу, «Просвіта» розправляла крила. За сприяння просвітян і простого люду у Городку навіть було відкрито бурсу із українською мовою навчання, хоча тому й чинився немалий опір. Просвітяни виступали у сільських читальнях перед сільським населенням, пробуджуючи у людях національну свідомість. Іван був завжди разом з просвітянами, допомагав організовувати Шевченківське та Шашкевичеве свято, їздив по селах і говорив з людьми.

Однак мирна робота не могла тривати довго. І зі сходу, і з заходу на наш край полізли чорні грозові хмари. Люди молилися, просили, аби гроза пройшла стороною, проте вона все сунула і сунула, доки не постукала у наші двері. Війна, про яку вже давно казали люди, нарешті показала нам своє лице.

– Не час зараз служити ні ляхові, ні москалеві, ані австріяку. Під свої, українські, прапори слід нам єднатися! – говорив безперестанку мій Іван до людей. – Настав час для України жити!

Багато наших парубків забрали до цісарської армії. Вони всі переважно служили у 89-му піхотному полку, що був дислокований у Ярославі. Колись там служив і Іван разом з іншими нашими хлопцями.[9]

Згодом наші люди почули новину про те, що створюється десь легіон українських січових стрільців, який мав стати на боці цісаря проти москалів для того, аби здобути власну державу й об’єднатися із Наддніпрянською Україною. Хлопці збиралися охоче: ніж гинути, гнити в чужих арміях, ліпше боротися за себе, за свою землю, за народ.

От вони зараз і стоять у церкві перед вівтарем, а усе місто молиться за їхнє щасливе повернення.

– Во ім’я Отця і Сина і Духа Святого, амінь! – Панотець кропить їх свяченою водою, хлопці хрестяться.

Перед цією службою Марія дуже сильно посварилася з Іваном. Знаючи те, як жінка постійно боїться за його життя, він повідомив Марії про своє рішення. Як же вона просила, як плакала… але Іван не відступав. Тоді спробувала зупинити силоміць: не вийшло. Тільки розізлила його, вони посварилися – і він пішов, сильно грюкнувши дверима.

Марія після того довго плакала, вила, стогнала, мало на стіни не дерлася. Насилу заспокоїлася.

«Що ж я роблю?» – спитала саму себе, взяла Івасика, й обоє побігли до церкви.

Вони примостилися у самому куточку, біля дверей. Храм був переповнений людьми, але Марія і так бачила свого Івана, навіть зі спини його впізнала. Поруч нього стояв Іван Цяпка, добрий приятель родом з Хишевич. Далі стояли товариші, яких вона знала, яких не раз бачила у себе вдома.

Тут, у церкві, надія почала повертатися до Марії. Жінка вірила, що Доля мусить колись дати осічку, і впевнена була, що це станеться саме цього разу. Дивлячись на лики святих,