по дорозі і потім поїздом вирушив на нове місце. Ті дорогоцінні марки лежали в мене у звичайній валізці з їжею, у фібровій валізі, яку хтось викинув, а я підібрав, я визначив за каталогом Цумштайна цінність деяких марок і відразу ж зрозумів, що мені вже не доведеться застеляти свою кімнату стокронками, що якби я з соток зробив шпалери і обклеїв ними стелю, і передпокій, і вбиральню, і кухню — усе помешкання обліпив би зеленими квадратиками стокронок, то й це не могло рівнятися з сумою, яку колись я хапну за марки, бо лише за чотири марки, згідно з каталогом Цумштайна, я міг отримати стільки, що став би мільйонером, відтак я подумки планував, що колись повернуся, німці війну вже програли, скоро їм кінець, і цього не можна не помітити, бо коли приїжджав будь-який вищий офіцер, з його обличчя я вичитував становище на фронті, їхні обличчя стали моїми газетами і повідомленнями про бойові дії, і навіть якби вони вставили в очі блискучі моноклі, то й тоді б я це зрозумів, і навіть, якби вони нап’яли чорні окуляри, я однаково побачив би, чим то скінчиться, і якби натягли на обличчя капýзу чи якусь чорну маску, я розгадав би за їхньою ходою, з їхньої генеральської виправки і поведінки, що відбувається на бойовиську… відтак я ходив пероном, і довелося мені глянути на себе в дзеркало, а коли я подивився на себе, то раптом побачив себе як чужого чоловіка, як тих німців зі всіх земель, зі всіма відбитками професій, і хвороб, і захоплень, які я, завдяки тому, що обслуговував ефіопського імператора, розгадував, адже я врешті-решт був учнем пана метрдотеля Скржіванека, який обслуговував англійського короля, і ось подивився я на себе цим проникливим поглядом і побачив себе таким, яким ще не знав, я побачив «сокола», який, коли страчували чеських патріотів, дозволив оглядати себе нацистським лікарям, аби встановити, чи здатен він жити разом з німецькою вчителькою фізкультури, а в той час, коли німці розв’язали війну з Росією, я влаштував весілля і виспівував «Die Reihen dicht geschlossen», і в той час, коли вдома люди мучилися, я прекрасно почувався у німецьких готелях і готельчиках, де обслуговував німецьку армію і есесівців, і коли війна скінчиться, я вже ніколи не зможу повернутися до Праги, я бачив, як десь мене — ні, не вішають, я сам себе вішаю на першому ж ліхтарі, і сам себе засуджую, у кращому випадку, до десяти років і більше… і ось я стояв і дивився на вранішньому вокзалі, зовсім порожньому, дивився на себе як на гостя, який іде назустріч, а потім віддаляється від мене, але я, той, що обслуговував ефіопського імператора, засуджений до правди і з тією ж цікавістю, з якою милувався стражданнями і таємницями чужих людей, тепер тим же самим поглядом я дивився на себе, і мені від цього погляду було погано, особливо, коли я думав про свою мрію стати мільйонером і показати Празі і всім власникам готелів, що я один з них, і не просто один з них, а може, і вищий за них, що тільки і тільки від мене, від того, що я тепер зроблю, залежить, чи зможу я повернутися додому і купити найбільший готель, дорівнятися і до Шроубека, і до пана Брандейса, тих «соколів», які мене зневажали і з якими можна розмовляти, лише відчуваючи свою силу, силу моєї валізки, завдяки якій лише за чотири марки, які Ліза відібрала десь у Варшаві або Львові, я куплю готель… готель «Ditie»… «Дітє»… а може, купити щось в Австрії або Швейцарії? Я радився зі своїм відображенням у дзеркалі, і за моєю спиною тихо проїжджав швидкий поїзд, військовий госпіталь з фронту… і коли він зупинився, я бачив у дзеркалі опущені шторки, і ось одна шторка піднялася, чиясь рука відпустила шнурок, і на постелі лежала жінка в дамській нічній білизні, вона позіхала так, що відкривалася вся нижня щелепа, терла очі, а коли їх протерла, дивилася заспаними очима: де зупинився поїзд? Я дивився, і вона дивилася на мене, і це була Ліза, моя дружина, я побачив, як вона вискочила з вагона і промайнула, відокремлена парканом, і вибігла в чому була, і перш ніж я встиг отямитись, уже повисла в мене на шиї і цілувала мене, як до весілля, і я, який обслуговував ефіопського імператора, я бачив, що вона змінилася, як мінялися ті офіцери, які, приїхавши з фронту, у «Кошичку» проводили щасливий тиждень з дружиною або коханкою, так само й Ліза, напевно, бачила і пережила неймовірне, яке стало дійсністю… і вона знову стала вчителькою фізкультури, везучи військовий транспорт калік туди ж, куди їхав я, до Хомутова, у військовий госпіталь біля озера, і щойно я вліз зі своєю валізкою, як відразу ж поїзд рушив, я увійшов до Лізиного купе, і доки за спущеною шторкою і замкнутими дверима скидав сорочку, вона мліла, як до весілля, бо ця війна, напевно, її вивільнила, упокорила, і у відплату за колишнє вона роздягла мене, і ми голі лежали в обіймах, вона дозволила мені цілувати їй живіт і чинити узагалі все в ритмі руху потяга і буферів, що стикалися і піднімалися на пружинах…
На вокзалі в Хомутові вже чекали санітарні машини, вантажівки і спеціальні автобуси, такі пересувні лікарні на шести колесах, я не чув, що Ліза доповідала начальникові вокзалу, бо стояв наприкінці вичищеного перону, мені дозволили там стояти лише тому, що я вийшов з Лізою, потім почали вивантажувати те, що привіз із фронту потяг, — свіженьких калік, придатних для транспортування, всіх, хто не міг ходити, з ампутованими ногами, однією або обома, їх складали в машини і автобуси, повний перон калік, і коли я на них дивився, то не так упізнавав, як знав, що то все ті, хто приїжджав на злучку в містечко над Дечином, ті, хто прощався в «Кошичку», і то була завершальна сцена їхньої комедії, їхнього театру, їхнього кіна. З першою машиною я поїхав туди, куди мене призначили, — в їдальню військового госпіталю, з валізочкою на колінах, а шкіряну валізу я кинув на обгороджений дах між солдатськими наплічниками і клунками. Того дня я обійшов околиці й табір, який розкинувся біля підніжжя пагорба, такого черешневого і вишневого саду, що спускався до самого озера між галунових скель, те озеро скидалося на Генісаретське[25] або на священну річку Ґанґ, бо обслуга відвозила
