Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

час, коли ми, обійнявшись, перебували в безпеці у темній спальні; стаючи свідком, усвідомлюючи, приймаючи, заспокоюючи. Ми були настільки ж нероздільними, як і в медичній школі, коли тримались за руки на лекціях. Тепер ми тримались за руки в кишені його пальта під час прогулянок після хіміотерапії – Пол був одягнений у зимове пальто і шапку навіть у теплу погоду. Він знав, що ніколи не буде сам, ніколи не страждатиме понад міру. За кілька тижнів до його смерті, лежачи на ліжку вдома, я запитала в нього: «Ти можеш нормально дихати, коли моя голова лежить ось так в тебе на грудях?» Він відповів: «Я тільки так і вмію дихати». Той факт, що я і Пол стали частиною глибокого змісту в житті одне одного – це одне із найбільших благословень, яке я будь-коли отримувала.

Ми обоє знаходили сили в родині Пола, яка допомагала нам пережити його хворобу і підтримувала під час народження нашої дитини. Незважаючи на безмежний біль, що його спричиняла хвороба їхнього сина, його батьки незмінно залишались джерелом спокою і безпеки. Вони орендували квартиру по сусідству і часто навідувались до нас: батько Пола натирав йому ноги, мати готувала індійську досу з кокосовим чатні. Пол, Дживан і Суман сиділи на наших диванах – Пол клав ноги догори, щоб послабити біль у спині – і обговорювали «синтаксис» футбольних ігор. Ми з дружиною Дживана, Емілі, сміялись поблизу, у той час як Каді, а також Ів і Джеймс, її двоюрідні брат та сестра, спали. У такі дні наша вітальня здавалась маленьким безпечним селом. Пізніше в цій же кімнаті Пол тримав Каді на своєму робочому кріслі і читав уголос твори Роберта Фроста, Т. С. Еліота, Вітгенштайна, а я тим часом фотографувала. Такі прості моменти були сповнені витонченості й краси, навіть удачі, якщо можна взагалі говорити про існування цієї концепції. Але ми справді почувались удачливими, вдячними – за родину, за громаду, за можливість, за нашу доньку, за те, що ми знайшли в собі сили піти назустріч один одному в той час, коли потрібна була цілковита довіра і прийняття. Хоча ці останні кілька років були болісними і важкими – іноді майже нестерпними – вони також були найпрекраснішими і найзмістовнішими в моєму житті; вони вимагали від нас щодня підтримувати баланс між життям і смертю, радістю й болем, досліджувати нові глибини вдячності та любові.

Покладаючись на власні сили і на підтримку своїх рідних і громади, Пол гідно сприймав кожну стадію своєї хвороби – без бравади або необґрунтованої віри в те, що він «здолає» чи «поборе» рак, але зі щирістю, яка давала йому можливість тужити за втратою запланованого майбутнього і створювати нове. Він плакав у той день, коли отримав діагноз. Він плакав, коли дивився на малюнок на дзеркалі у нашій ванній кімнаті, на якому було написано: «Я хочу прожити все подальше життя тут із тобою». Він плакав у свій останній день в операційній. Він дозволяв собі бути відкритим і вразливим, дозволяв, щоб його заспокоювали. Незважаючи на смертельну хворобу, Пол був абсолютно живим. Попри фізичну слабкість він залишався енергійним, відкритим, сповненим надії – не на видужання, яке було малоймовірним, а на дні, наділені метою і сенсом.

Голос Пола в книжці «Коли подих стає повітрям» сильний і виразний, але також дещо самотній. Паралельними цій історії є любов, тепло, простір і привілля, які оточували його. Ми всі живемо у різних «я» в часі і просторі. Тут він постає в ролях лікаря та пацієнта, в межах відносин між лікарем і пацієнтом. Його голос у тексті звучить чітко, це голос людини, яка має мало часу, яка невтомно бореться, хоча були й інші «я». На цих сторінках не повністю передано його почуття гумору – він був надзвичайно дотепним; його лагідність і ніжність, цінність, якою він наділяв свої стосунки з друзями і рідними. Але це книжка, написана ним; таким був його голос у цей час і таким було його повідомлення; він написав саме це і саме тоді, коли йому це було потрібно. Власне, найбільше я сумую навіть не за сильною, яскравою версією Пола, у яку я вперше закохалась, а за тим красивим, зосередженим чоловіком, яким він був в останній рік життя; Полом, який написав цю книжку – делікатним, але анітрохи не слабким.

Пол пишався цією книжкою, яка стала кульмінацією його любові до літератури – одного разу він сказав, що поезія заспокоює його більше, ніж Святе Письмо – і його здатності створити зі свого життєвого шляху переконливу і сильну розповідь про життя пліч-о-пліч зі смертю. Коли у травні 2013 року Пол повідомив свого найкращого друга електронним листом про те, що в нього невиліковний рак, він написав: «Хороші новини в тому, що я вже пережив двох сестер Бронте, Кітса і Стівена Крейна. Погані новини в тому, що я нічого не написав». Відтоді його подорож стала переходом – від одного захоплення до іншого, від ролі чоловіка до ролі батька і, звичайно ж, від життя до смерті, останньої трансформації, яка на всіх нас очікує. Я пишаюсь тим, що увесь цей час була його супутницею, і також під час написання цієї книжки – заняття, яке давало йому можливість до останнього жити з надією, з делікатною алхімією діяльності й можливості, котру він так вправно описує.

Пола поховали у вербовій труні на краю поля у горах Санта-Круз, з видом на Тихий океан і на узбережжя, багате на спогади: жваві походи, частування морепродуктами, коктейлі на день народження. Двома місяцями раніше, у теплий вихідний день у січні ми вмочили пухкенькі ніжки Каді в солону воду на пляжі під горою. Після своєї смерті Пол більше не був прив’язаний до свого тіла і тому залишив рішення за нами. Я вважаю, ми зробили правильний вибір. Могила Пола звернена на захід, де через п’ять миль за зеленим гірським хребтом починається океан. Навколо нього пагорби, укриті дикою травою, хвойними деревами і жовтим молочаєм. Коли сидиш там, чути вітер, щебетання пташок і метушню бурундуків. Він сам встановлював умови в своєму житті, і тому здається доречним, що місце його поховання сповнене надійності та гідності. Це місце, на яке він заслуговує; на яке ми всі заслуговуємо. Я пригадую рядок із молитви, яку любив мій дідусь: «Знечулені, ми підійматимемось вгору і дістанемось вершин вічних пагорбів, де холодний вітер і дивовижний краєвид».

Але бути в цьому місці не