Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Як було зазначено раніше, з відходом льодовика та розселенням мисливців тундрової зони в райони Середнього Дніпра та Полісся у фіналі пізнього палеоліту сюди поступово просувається населення степової зони. Однак останнє похолодання плейстоцену (т. з. пізній дріас) якоюсь мірою сповільнив або зовсім зупинив потік степового населення. Саме тоді тут розселяється прибуле з заходу свідерське населення, яке з початком голоцену вслід за північним оленем відкочувало на північ. У такій складній демографічній, етноісторичній та природно-ландшафтній ситуації на початку голоцену формується склад населення цього регіону.

Серед дослідників немає спільної думки щодо часу і шляхів формування у лісовій зоні мезолітичного населення. Цілком можна припустити, що, незважаючи на нестабільне природне оточення, значна частина місцевого населення не покинула цей край у мезолітичний час. Така думка підтверджується спостереженнями Д. Я. Телегіна, який простежує генетичні зв’язки між пізньопалеолітичними і мезолітичними культурами на Подесенні[51]. Водночас широкі міграції через Полісся мешканців суміжних територій, які були пов’язані з перегрупуванням населення на півночі Європи через відхід льодовика, не могли не залишити помітного відбитку на етнічному складі населення цього регіону. До того ж висока мобільність лісових мисливців, нестабільний вигляд їхньої мисливської зброї самі по собі надто ускладнюють можливості чітко окреслити межі їхніх етнічних спільностей.

На місцевій пізньопалеолітичній основі під відчутним впливом традицій прибулого населення степів на Полісся у ранньому голоцені складається нова етноісторична спільність носіїв кудлаївської культури. У процесі еволюції та розселення кудлаївське населення поступово просувається на захід. На Поліссі в районі Новгорода-Сіверського розселюються племена пісочнорівської культури, які входили в широке коло культурних традицій населення Північно-Східної Європи. Останнім часом простежено розселення носіїв пісочнорівських традицій у більш південні райони Полтавщини і далі по Сіверському Донцю[52].

З поглибленням кризи мисливського господарства з півдня на Полісся посилюється потік степового населення, і водночас із заходу починають розселятися племена яніславицької культури. Етноісторична ситуація у пізньому мезоліті Полісся значно ускладнюється і поки залишається не з’ясованою.

Завершуючи огляд розвитку етноісторичних процесів на терені України у мезолітичний час, наведемо деякі загальні спостереження.

Насамперед підкреслимо, що основою розвитку народонаселення на території України був автохтонний етногенетичний процес. Виникнення і розселення більшості етноісторичних спільностей були пов’язані з місцевими традиціями, що склалися тут значно раніше — у пізньому, а в деяких районах ще й у ранньому палеоліті. Так, на Середньому Подністров’ї (молодовська культура), Побужжі (анетівська культура), у Криму (гірськокримська культура) досить чітко простежуються безперервна еволюція (рідше трансформація) культурних традицій населення від палеоліту до неоліту.

По-друге, під час тимчасових стабілізацій екологічної ситуації в окремих регіонах виникали досить міцні нові етнічні об’єднання, які залишили помітні сліди в розвитку культури не тільки місцевого населення, а й сусідніх територій Молдови, Румунії, Білорусі, Польщі, Росії (гребениківська, кукрекська, пісочнорівська, кудлаївська тощо).

Водночас зауважимо, що етноісторична ситуація на території України тоді була вкрай складною та динамічною. Нестабільність клімату та природно-ландшафтного оточення спричинили в окремих регіонах широкі міграції населення, які, в свою чергу, зумовили не тільки переміщення етносів у просторі, а й значне їхнє перемішування, наслідком чого було іноді зникнення з етнографічних карт деяких етнічних угруповань. Найчастіше, саме на цьому етапі дослідники гублять ту тоненьку стежинку, якою вони йшли по нелегкому шляху етноісторичного розвитку.

Глава 3

Господарство

Основою господарства мезолітичного населення були, як і раніше, мисливство та збиральництво. Менше значення мало рибальство, частка якого, однак, ближче до неоліту поступово зростала. Наприкінці мезоліту в степах Північного Причорномор’я та Криму склалися передумови для виникнення скотарства. Потребами цих життєдайних промислів була зумовлена вся структура виробничої діяльності на поселеннях і стоянках: виробництво та застосування знарядь праці, утилізація мисливської здобичі та продуктів збиральництва, а в подальшому — рибальства та скотарства. Значною мірою спрямованість господарства визначала характерні риси побуту та загальний вигляд матеріальної культури. Водночас специфіка формування та еволюція мисливсько-збиральницького господарства перебували у первісному суспільстві в цілковитій залежності від природно-ландшафтного оточення: рельєфу, флори та фауни. Ними в значній мірі зумовлювалися напрям, методи та форма господарської діяльності, а також якість і кількість життєдайних ресурсів. Так, рельєф здебільшого впливав на місце розташування поселень або мисливських таборів, напрямки пошуків джерел сировини для спорудження жител, виготовлення знарядь праці та предметів побуту, засоби та характер полювання. Значною мірою методи і форма ведення мисливського господарства визначалися складом тваринного світу, промислової “кормової” території, тому що життєвий досвід, здобутий під час полювання на окремі види тварин, стає важливим чинником ефективності виробництва і консолідації первісних громад. Водночас рослинність і тваринний світ були єдиним джерелом надходження продуктів харчування у первісному суспільстві.

Однак пристосування людини до мінливого природного оточення протягом мезоліту в свою чергу було не пасивним еволюційним процесом, а мало активний динамічний характер. З розвитком своєї виробничої діяльності людина все помітніше впливала на стан навколишнього середовища, вносила часом досить рішучі “корективи” в перебіг природних процесів. На думку дослідників, бурхливі темпи еволюції людини та суспільства стали можливими лише завдяки постійному порушенню природної рівноваги середовища проживання, і тому хронічно супроводжувалися різного роду локальними, а можливо і регіональними, екологічними кризами[53].

Порушення репродуктивних спроможностей природно-ландшафтного середовища та виникнення екологічних кризових ситуацій спричинювалось як мінімум двома чинниками: щільністю населення та технічним оснащенням виробництва. Збільшення щільності населення можливе лише до рівня балансу його потреб та пропускної (репродуктивної) спроможності природного оточення. Порушення цієї рівноваги призводить до пошуків нових засобів адаптації або до вимушених міграцій. Можливості таких процесів у первісних громадах були надто обмеженими і пов’язувались насамперед з удосконаленням мисливської зброї та інтенсифікацією збиральництва, хоча це в регіонах з відносно високою щільністю населення призвело до ще більшого спустошення навколишнього середовища, а тим самим і до ще більшого загострення екологічної кризи. В такій ситуації виникла потреба у нових формах взаємодії людини з навколишнім середовищем, що наприкінці мезоліту і призвело до складення нового типу господарства: відтворюючої економіки.

З початком голоцену кліматичний режим в Україні стабілізується, що сприяло поступовому створенню вище окреслених природно-кліматичних зон. З кінця палеоліту завершується і перерозподіл населення між цими зонами, нормалізується екологічна обстановка, а це в свою чергу сприяло консолідації населення в регіонах і виникненню досить стійких етнічних угруповань, про що йшлося у попередньому розділі. Водночас адаптація до нового природного середовища призводить до диференціації господарської діяльності населення