Читати книгу - "Політологія: наука про політику"

в Радянській Україні. Розпочата в 20-х роках з ініціативи комуністичної партії українізація створювала уявлення, що в Україні складаються передумови будівництва вільного національно-культурного життя. Тоді багато хто з емігрантів повернулися в Україну. Відбувалася переоцінка установок у ставленні до Радянської України і багатьох українських інтелігентів східних регіонів, а також в Галичині і на Волині. Ширилося радянофільство.

Проблеми суверенності України стояли в центрі наукових інтересів багатьох відомих українських філософів, істориків, політологів, соціологів, які вбачали можливість федеративного об’єднання України з Росією, Білорусією та іншими державами, але тільки після досягнення повної державної самостійності і тільки на добровільній основі. Своєрідне бачення суверенності України знаходимо в поглядах одного з представників національно-ліберальної течії українського визвольного руху Євгена Чикаленка. Стрижнем політичної програми стала національна ідея. Пропонуючи реформувати Росію в федеральну державу, Євген Чикаленко вказував, що Україна має увійти до Російської федерації на автономних засадах як суверенна держава. Та згодом під впливом історичного розвитку подій в Україні після повалення самодержавства погляди Євгена Чикаленка радикалізуються: зневірившись в можливості побудови федералістської Росії, переходить на позиції створення суверенної незалежної демократичної держави Україна, та після подій 1918—1920 років, коли розпалась і Центральна Рада, і гетьманат, і директорія та ін., Євген Чикаленко виступає за утворення в Україні монархії, та ще й з монархом-чужинцем, бо ні Скоропадський, ні Симон Петлюра, ніхто інший не може бути монархом, бо на своєму монарху українці не змиряться.

Політична соціологія В’ячеслава Липинського

Питання створення суверенної демократичної України стали в центрі досліджень українського історика, політолога і соціолога В’ячеслава Липинського. Народився у 1882 році в сім’ї селянина на Волині. Закінчив філософський факультет Краківського університету, навчався у Вищій школі політичних наук у Женеві, служив офіцером у драгунському кавалерійському полку. Один з організаторів Української демократичної хліборобської партії, посол гетьманського уряду та Української народної республіки у Відні, один з засновників Українського союзу хліборобів-державників, автор програмних документів союзу, пізніше професор Українського наукового університету.

Суть доктрини В’ячеслава Липинського зводиться до найважливіших моментів: по-перше, вважалось, що політичний ідеал для України — спадкова монархія на чолі з гетьманом, як символом української національної ідеї. Влада гетьмана обмежується двома законодавчими палатами: нижчою — з’їздом Рад поодиноких земель і вищою — Трудовою Радою держави. Початки української монархічної державності — свідома діяльність Богдана Хмельницького; по-друге, спираючись на диференціацію типів державного будівництва та націоналізму (творчий і руйнівний, звідси — нації поневолені і недержавні). Основні підвалини української монархічної державності, тобто особливий політичний режим влади — класократії, що не заперечувало республіканської парламентської демократії. Шлях до встановлення режиму проходив через завоювання. По-третє, суть класифікації — це панування активної меншості — аристократії. В основу концепції аристократії В’ячеслав Липинський поклав принцип «територіального патріотизму», селекції найкращих людей за їх здібностями, духом та активною діяльністю. Аристократія обиралася б, на думку В’ячеслава Липинського, з різноманітних класів (хліборобського, комунікаційного, інтелігенції) і станів (організаторів і організовуваних). Ця обрана меншість мала обмежувати владу, слухатись і підкорятись гетьманові, влада якого б обмежувалась законами й законодавчими палатами. По-четверте, реалізація доктрини визначалася поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму. Солідаризм мав стати противагою соціалізму і націоналізму. Узагальнюючи досвід будівництва державності України в період гетьмано-козацьких подій за створення державності і високої етичної культури хліборобської спільності, і будував В’ячеслав Липинський ідеологію Української державності, бачив українську державу на чолі з гетьманом — єдиновладним верховодою. Таку побудову держави Україна В’ячеслав Липинський намагався пояснити, що загальним виборчим правом парламент при однопалатній системі є формою правління, неприйнятною для українського народу. I хоча проголошувалось, що Україна має стати демократичною державою, все ж демократичність обмежувалась. Адже з демократії жодна нація не починала своє існування, і демократичні нації можуть існувати там, де існувала і є власна національна держава або там, де вже були або верховодять свої власні класократичні або охлократичні аристократії. Для реалізації ідеї суверенності необхідна сильна влада владики. Владика очолив би державу, дбав про її захист і збереження і через кабінет міністрів очолював би державну адміністрацію. Державна влада і владика обмежувались би двома законодавчими палатами, що опирались не на політичну демагогію, а на постійні і незмінні принципи інтересів території і праці, інтересів народу.

Орієнтація державності України у складі Російської Федерації хоча б на правах повної суверенності і автономії все ж не сприяла б національному об’єднанню і тому не може бути використана в Україні. Разом з тим, підкреслював В’ячеслав Липинський, географічне становище України, спільне історичне минуле, загальні економічні інтереси вимагають, щоб з Росією і Білорусією суверенна Українська національна держава створила тісний військовий економічний союз і спільно з ними шукала б союзників в Європі. Та життєздатність держави залежить від форми її суспільної організації, системи управління тощо. I тут В’ячеслав Липинський не дає чіткої відповіді. Багато викликає суперечностей і неясностей і саме формування державності України та ін.

Заслуга ж В’ячеслава Липинського в тому, що розглядає державність України фактором національного об’єднання, підкреслюючи, що тільки власна держава дасть те об’єднання всіх хліборобів, ремісників, промисловців, що стане міцним творцем українським, хліборобським класом, з’єднає всіх трудівників. Тут спостерігається ігнорування робітників, їх сили, згуртованості, як суспільного класу, рушійної сили суспільного прогресу. Власна українська суверенна держава можлива тільки на ґрунті компромісу і погодження між українськими класами в ім’я бажаного всіма законного ладу і спокійної творчої праці в ім’я спільного для всіх права нації на самовизначення.

Концепція державності Дмитра Дорошенка

Проблеми державності України стояли в центрі всієї наукової діяльності українського історика Дмитра Дорошенка (1882—1951 рр.) — громадсько-політичного діяча. Закінчив Київський університет. Член Центральної Ради, міністр закордонних справ України (1918 р.). З 1919 року в еміграції, професор Українського вільного університету; директор Українського національного інституту в Берліні (1925—1931 рр.), президент Української вільної академії наук (1947—1950 рр.). Виходячи з примату права перед політикою, спираючись на численні джерела, старанно простежив політичну історію України, прагнучи висвітлити органічні типи суспільних зв’язків і починаючи історію з сивої давнини, Дмитро Дорошенко зазначав, що в калейдоскопі різних народів, які пересувались українською територією, вимальовується обличчя слов’ян — безпосередніх предків українського народу. Київська Русь від попередників одержала в спадщину їх характерні риси — військовий і комерційний характер, прагнення наблизитись до Чорного моря, орієнтацію на південь чи схід (переважні впливи арабські, хазарські). Простежує і розвиток української державності аж до Галицько-Волинської держави, висвітлює відродження української державності в період Богдана Хмельницького, її розквіт та повільну втрату суверенності.

Одна з основних тез концепції державності України полягає в тому, що Дмитро Дорошенко вказує: державу можна будувати силами провідної верстви суспільства —