Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

міста, а й зі сіл. У селі Білогорща зостався тільки один пан зі своєю родиною і челяддю. Він обгородив своє обійстя високим тином, сподіваючись, що чума його за цим захистом не дістане. Разом з паном жив один шляхтич. Якось той шляхтич сів на коня і поїхав до Львова. Назад він повертався, як уже почало сутеніти. Дорога вела через ліс. Несподівано кінь став налякано порскати, бити копитом по землі, а далі ані руш. Шляхтич здивувався, але не побачив жодної причини для такої поведінки коня. Тоді він спішився, взяв коня за вуздечку і, йдучи попереду, тягнув його за собою, мов сліпого.

Зробивши кілька кроків, побачив спорохнявілу колоду, що лежала посеред дороги, і вже збирався її обминути, коли раптом з жахом побачив, як з колоди вилізає якийсь чоловік. Попри холод він був вбраний зовсім легко і скидався на приблуду-німця. Чоловік ввічливо привітався і сказав:

— Я упир. Моя сестра-упириця, незважаючи на мій опір, принесла до вас чуму, а з нею голод і нужду. Але я можу її звідти вигнати, якщо тільки ти мені допоможеш. А тобі це нічим не загрожує. Бо навіть серед найсильнішої пошесті, коли всі довкола тебе будуть вмирати, ти не помреш. Слухай тільки, який я тобі підкажу спосіб. Отже завтра о цій самій порі, що й нині, приїдь сюди знову і приведи білого коня, який не має на собі жодної волосинки іншої масті. А ще привези мені дванадцять мішків з конопляного полотна, а ще двадцять чотири новісінькі баранячі шапки. У кожну шапку повинні бути заткані ножі гостряками униз, наче пера. Як привезеш мені то все, то обіцяю, що й волос тобі з голови не спаде.

Промовивши це, упир знову сховався в колоду. А шляхтич скочив на коня і помчав додому. Пан, вислухавши його пригоду, звелів зранку челяді наготувати усе те, що замовив упир. Наступного вечора пан і шляхтич сіли на коней, прихопили усі ті речі й прибули до лісу. Ледве наблизилися до колоди, як упир вийшов їм назустріч, забрав шапки і мішки, скочив на білого коня і зник, не сказавши ні слова.

Назад пан повертався радісний і веселий, що нарешті від чуми відкупився. Але тої ж таки ночі усе його обійстя вимерло разом з ним і його родиною. Зостався живим тільки шляхтич.

Гість з тамтого світу

Поховали молодого ґазду в Лисиничах, а на четверту ніч приходить він під вікно і кличе:

— Марисю, пусти мя!

Дружина пізнала його голос і відчула, як волосся заворушилося у неї на голові. А що, як він не помер? Бувало ж і таке. Тамуючи страх вона підійшла до вікна і прислухалася.

— Марисю, пусти мя! — знову повторив такий знайомий голос.

Накинула на плечі хустину і відчинила двері. До хати увійшов її чоловік — геть такий, як його поховали. Правда, обличчя неживе, сіре, очі запалі і голос глухий, замогильний.

— Ну, збирайся зі мною!

— А діти як лишу? — спитала вона.

— Лиши так, як я лишив, не буде їм нічого!

Жінка тоді почала збиратися. Вона склала у наволочку своє вбрання, закинула її собі на плечі і слухняно рушила за покійним чоловіком.

Коли проходили повз церкву, він сказав:

— Кури сплять, свині сплять, а мертвий живого до гробу веде!

Підійшли вони до могили і мрець вигукнув:

— Розтворися, гробе!

Але гріб не відкрився. Тоді він гукнув удруге, проте аж за третім разом могила розкрилася.

— Ну, скачи у гріб, — звелів жінці.

— Ой, я боюся. Скачи ти спочатку!

Покійник скочив у могилу, а жінка кинула йому вслід наволочку з лахами. Він подумав, що то вона сама скочила, і гукнув:

— Закрийся, гробе!

Щойно могила закрилася, жінка кинулася щодуху тікати. Мрець, почувши тупіт її ніг, схопив наволочку і побачив, що то не його жінка, а купа лахів. Він дуже розлютився і закричав:

— Отворися, гробе!

Могила відкрилася, мрець вискочив на поверхню і побіг, трощачи хрести і кущі, ламаючи дерева, аж луна розлягалася. Ось-ось дожене бідну жінку.

А вона біжить, біжить, вже їй повітря у грудях бракує, вже її ноги спотикаються. Коли бачить — каплиця якась при дорозі і світло там горить. Вона напружила останні сили, підбігла й штовхнула двері, а там лежить мрець на лаві і більше нікого нема. Хоча ні, на жердині сидить маленький когутик і, здавалося, дрімає.

Жінка затраснула двері, і підперла їх лавою, на якій лежав покійник, а сама сіла в кутку і стала молитися.

А її покійний чоловік уже прибіг під вікно і загукав:

— Пусти мя, братцю, я такий, як і ти!

Тут мрець на лаві заворушився і став підводитися на ліктях. Жінка тоді розв’язала на собі пояс, який був на ній під час шлюбу, і кинула йому на ноги. Мрець враз знову опав на плечі і простогнав:

— Не пущу тя, братцю, бо ми ланьцух на ногах!

Покійний чоловік знову гукнув у вікно:

— Пусти мя, братцю, я такий, як і ти!

Мрець спробував руками досягнути дверей. Але жінка зняла з себе пацьорки, які були на ній під час шлюбу, та й кинула йому на руки.

— Ой, не пущу тя, братцю, — застогнав мрець, — бо ми ланьцух на руках.

І втретє став просити покійний чоловік:

— Пусти мя, братцю, я такий, як і ти!

Спробував той голову підняти, а жінка зняла свою хустку, якою їй голову зав’язували по шлюбі, і шпурнула йому на шию.

— Не пущу тя, братцю, бо ми ланц на шиї!

І в цю мить прокинувся когутик — стрепенувся, вдарив крильми і закукурікав на всю міць своїх маленьких грудей. І враз мрець на лаві завмер непорушно, а покійник за вікном голосно застогнав і, наче підхоплений вихором, зник.

Панський скарб

Помер один дуже багатий пан і не сказав, куди гроші сховав. А по смерті став ходити і страшити.

Вдова була ще молода і, коли до неї почав лакей залицятися, то не дуже й опиралася. Якось вона пожалілася йому, що покійний чоловік залишив їй надто мало грошей, а куди подів усе своє багатство вона не знає. Не раз пробувала шукати, але все намарне.

І от лакей зголосився довідатися цієї таємниці від самого пана.

— Як ти це зробиш? — здивувалася пані.