Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зробивши кілька кроків, побачив спорохнявілу колоду, що лежала посеред дороги, і вже збирався її обминути, коли раптом з жахом побачив, як з колоди вилізає якийсь чоловік. Попри холод він був вбраний зовсім легко і скидався на приблуду-німця. Чоловік ввічливо привітався і сказав:
— Я упир. Моя сестра-упириця, незважаючи на мій опір, принесла до вас чуму, а з нею голод і нужду. Але я можу її звідти вигнати, якщо тільки ти мені допоможеш. А тобі це нічим не загрожує. Бо навіть серед найсильнішої пошесті, коли всі довкола тебе будуть вмирати, ти не помреш. Слухай тільки, який я тобі підкажу спосіб. Отже завтра о цій самій порі, що й нині, приїдь сюди знову і приведи білого коня, який не має на собі жодної волосинки іншої масті. А ще привези мені дванадцять мішків з конопляного полотна, а ще двадцять чотири новісінькі баранячі шапки. У кожну шапку повинні бути заткані ножі гостряками униз, наче пера. Як привезеш мені то все, то обіцяю, що й волос тобі з голови не спаде.
Промовивши це, упир знову сховався в колоду. А шляхтич скочив на коня і помчав додому. Пан, вислухавши його пригоду, звелів зранку челяді наготувати усе те, що замовив упир. Наступного вечора пан і шляхтич сіли на коней, прихопили усі ті речі й прибули до лісу. Ледве наблизилися до колоди, як упир вийшов їм назустріч, забрав шапки і мішки, скочив на білого коня і зник, не сказавши ні слова.
Назад пан повертався радісний і веселий, що нарешті від чуми відкупився. Але тої ж таки ночі усе його обійстя вимерло разом з ним і його родиною. Зостався живим тільки шляхтич.
Гість з тамтого світу
Поховали молодого ґазду в Лисиничах, а на четверту ніч приходить він під вікно і кличе:
— Марисю, пусти мя!
Дружина пізнала його голос і відчула, як волосся заворушилося у неї на голові. А що, як він не помер? Бувало ж і таке. Тамуючи страх вона підійшла до вікна і прислухалася.
— Марисю, пусти мя! — знову повторив такий знайомий голос.
Накинула на плечі хустину і відчинила двері. До хати увійшов її чоловік — геть такий, як його поховали. Правда, обличчя неживе, сіре, очі запалі і голос глухий, замогильний.
— Ну, збирайся зі мною!
— А діти як лишу? — спитала вона.
— Лиши так, як я лишив, не буде їм нічого!
Жінка тоді почала збиратися. Вона склала у наволочку своє вбрання, закинула її собі на плечі і слухняно рушила за покійним чоловіком.
Коли проходили повз церкву, він сказав:
— Кури сплять, свині сплять, а мертвий живого до гробу веде!
Підійшли вони до могили і мрець вигукнув:
— Розтворися, гробе!
Але гріб не відкрився. Тоді він гукнув удруге, проте аж за третім разом могила розкрилася.
— Ну, скачи у гріб, — звелів жінці.
— Ой, я боюся. Скачи ти спочатку!
Покійник скочив у могилу, а жінка кинула йому вслід наволочку з лахами. Він подумав, що то вона сама скочила, і гукнув:
— Закрийся, гробе!
Щойно могила закрилася, жінка кинулася щодуху тікати. Мрець, почувши тупіт її ніг, схопив наволочку і побачив, що то не його жінка, а купа лахів. Він дуже розлютився і закричав:
— Отворися, гробе!
Могила відкрилася, мрець вискочив на поверхню і побіг, трощачи хрести і кущі, ламаючи дерева, аж луна розлягалася. Ось-ось дожене бідну жінку.
А вона біжить, біжить, вже їй повітря у грудях бракує, вже її ноги спотикаються. Коли бачить — каплиця якась при дорозі і світло там горить. Вона напружила останні сили, підбігла й штовхнула двері, а там лежить мрець на лаві і більше нікого нема. Хоча ні, на жердині сидить маленький когутик і, здавалося, дрімає.
Жінка затраснула двері, і підперла їх лавою, на якій лежав покійник, а сама сіла в кутку і стала молитися.
А її покійний чоловік уже прибіг під вікно і загукав:
— Пусти мя, братцю, я такий, як і ти!
Тут мрець на лаві заворушився і став підводитися на ліктях. Жінка тоді розв’язала на собі пояс, який був на ній під час шлюбу, і кинула йому на ноги. Мрець враз знову опав на плечі і простогнав:
— Не пущу тя, братцю, бо ми ланьцух на ногах!
Покійний чоловік знову гукнув у вікно:
— Пусти мя, братцю, я такий, як і ти!
Мрець спробував руками досягнути дверей. Але жінка зняла з себе пацьорки, які були на ній під час шлюбу, та й кинула йому на руки.
— Ой, не пущу тя, братцю, — застогнав мрець, — бо ми ланьцух на руках.
І втретє став просити покійний чоловік:
— Пусти мя, братцю, я такий, як і ти!
Спробував той голову підняти, а жінка зняла свою хустку, якою їй голову зав’язували по шлюбі, і шпурнула йому на шию.
— Не пущу тя, братцю, бо ми ланц на шиї!
І в цю мить прокинувся когутик — стрепенувся, вдарив крильми і закукурікав на всю міць своїх маленьких грудей. І враз мрець на лаві завмер непорушно, а покійник за вікном голосно застогнав і, наче підхоплений вихором, зник.
Панський скарб
Помер один дуже багатий пан і не сказав, куди гроші сховав. А по смерті став ходити і страшити.
Вдова була ще молода і, коли до неї почав лакей залицятися, то не дуже й опиралася. Якось вона пожалілася йому, що покійний чоловік залишив їй надто мало грошей, а куди подів усе своє багатство вона не знає. Не раз пробувала шукати, але все намарне.
І от лакей зголосився довідатися цієї таємниці від самого пана.
— Як ти це зробиш? — здивувалася пані.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенди Львова. Книга друга», після закриття браузера.