read-books.club » Сучасна проза » Девід Копперфілд 📚 - Українською

Читати книгу - "Девід Копперфілд"

376
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Девід Копперфілд" автора Чарльз Діккенс. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 40 41 42 ... 271
Перейти на сторінку:
так терпляче, люба моя!.. так гарно... Зайнялося на сході, сонце зійшло, і вона розповіла мені, яким добрим і уважним до неї зав­жди був містер Копперфілд, яким рідним він був для неї, як говорив він їй, коли вона сумнівалася в собі, що любляче серце — краще й міцніше, ніж мудрість, і що він щасливий бути з нею. «Пеготті, моя люба, — сказала вона тоді, — притуліть мене ближче до себе, — бо вона була дуже слабка, — покладіть свою добру руку мені під голову, — сказала вона, — і поверніть мене до себе, бо ваше обличчя відходить кудись далеко, а я хочу, щоб воно було близько». Я зробила, як вона просила — о, Деві! — час настав, коли здійснилися мої слова за першої розлуки з вами: вона щаслива була покласти свою бідолашну голівоньку на плече своєї дурної буркотливої старої Пеготті. І вона вмерла, ніби дитинка заснула...

Так закінчилася оповідь Пеготті. Від тієї хвилини, як я довідався про смерть моєї матері, зникли мої спогади про те, якою вона була останнім часом. Від того самого моменту я пригадую її тільки молодою матір'ю мого раннього дитинства, яка любила накручувати на палець свої світлі кучері і в присмерку танцювати зі мною у вітальні. Розповідь Пеготті ніяк не могла повернути мене до її останніх днів. Міцно вкоренився у моїй голові образ ранніх років. Може, це смішно, але це правда! Смертю своєю проторувала вона собі шлях до тихої, безтурботної юності і витіснила все інше.

Мати, що лежала в могилі, була матір'ю моїх перших дитячих років; маленька істота в її обіймах — то був я сам, такий, як колись, навіки заспокоєний на її грудях.

X. Мною нехтують, а згодом забезпечують

Першою справою міс Мердстон після дня похорону було зробити Пеготті попередження, що за місяць її звільняють. Хоч Пеготті дуже не подобалася б служба тут, але я певний, що вона трималася б за неї заради мене і не погодилася б піти звідси й до найкращого місця в світі. Вона сказала мені, що ми мусимо розлучитись, і повідомила, чому саме. Обоє ми дуже зажурилися.

Щодо мене чи мого майбутнього, то ніхто не казав про це жодного слова, не робив жодного кроку. Вони були б щасливі, насмілюся сказати, коли могли б і мене звільнити з попередженням за місяць. Якось я наважився спитати міс Мердстон, коли я маю повернутися до школи; вона холодно відповіла, що, мабуть, я зовсім не повернуся туди. Більше мені нічого не казали. Нам із Пеготті дуже хотілося довідатися, що збираються зробити зі мною. Але жоден з нас не міг здобути про це жодних відомостей.

У моєму становищі сталась одна зміна, яка хоч і позбавила мене великих неприємностей у той час, та могла зробити моє життя неприємнішим у майбутньому. Але я неспроможний був тоді як слід оцінити цю зміну. Ось у чому вона полягала. Пута, які сковували мене раніше, тепер були зовсім відпущені. Ніхто не вимагав від мене, щоб я стовбичив у вітальні. Навіть кілька разів, коли я сидів там, міс Мердстон гримасами вказувала, що мені слід іти геть. Ніхто не вимагав від мене уникати товариства Пеготті; аби тільки я не бентежив своєю присутністю містера Мердстона, то ніхто не шукав мене й не запитував про мене. Спочатку я повсякчас боявся, що він може знову взяти моє виховання до свої рук або міс Мердстон присвятить себе цій справі; але незабаром я почав думати, що ці страхи безпідставні, і що я маю боятися хіба що зневаги.

Не думаю, що це відкриття завдало мені тоді багато болю. Я все ще не міг оговтатися після удару, що його завдала мені смерть моєї матері, мені байдужі були всі земні речі. Та все ж таки я пригадую, як часто міркував про те, що станеться зі мною, якщо мене більше ніде не навчатимуть і ніхто не дбатиме про мене. Я уявляв собі, як виросту занехаяним, брудним і марно животітиму на селі. Міркував я про можливості уникнути такої перспективи, подавшись кудись геть, далеко, мов герой одного з моїх улюблених оповідань, шукати щастя. Але то були скороминущі видіння, сни наяву, немовби намальовані чи написані на стіні моєї кімнати. Зникаючи, вони лишали по собі тільки голу стіну.

— Пеготті, — задумливо прошепотів я якось увечері, гріючи руки біля кухонної печі, — містер Мердстон любить мене ще менше, ніж колись. Він ніколи не любив мене дуже, Пеготті, але тепер він волів би зовсім не бачити мене, коли міг би це влаштувати!

— Мабуть, то він сумує, — сказала Пеготті, розчісуючи мені волосся.

— Ні, Пеготті, я теж сумую. Коли б я думав, що він тільки сумує, то я б зовсім і не замислився над цим. Але не в цьому річ. О, ні, не в цьому річ!

— Звідки ви знаєте, що не в цьому річ? — сказала Пеготті, помовчавши.

— О, він сумує зовсім інакше. Він сумує ось зараз, сидячи біля каміна з міс Мердстон. Але коли б я увійшов, Пеготті, то він не тільки сумував би.

— А що ще? — спитала Пеготті.

— Він би гнівався, — відповів я, мимоволі зображуючи його понуру гримасу. — Коли б він тільки сумував, то не дивився б на мене так. Ось я тільки сумую, але від цього я почуваюся навіть добрішим.

Якийсь час Пеготті не казала нічого; я грів руки, мовчки, як і вона.

— Деві, — вимовила вона нарешті.

— Що, Пеготті?

— Я так намагалася, любий мій, всіма способами, що тільки могла вигадати — всіма можливими способами й всіма неможливими, коротко кажучи, — знайти згожу службу тут, у Блендерстоні. Але тут нема нічого такого, серденько!

— А що ж ви збираєтеся зробити, Пеготті, — зажурено спитав я, — чи не збираєтеся ви поїхати кудись шукати щастя?

— Мабуть, доведеться мені поїхати до Ярмута, — відказала Пеготті, — і там жити.

— А я боявся, що ви поїдете кудись далі, — сказав я, трохи розвеселившись, — і що я вже з вами не зустрінусь. А там я іноді бачитиму вас, моя люба стара Пеготті. Ви ж не на іншому краї світу будете!

— Зовсім навпаки, хай бог милує! — дуже схвильовано скрикнула Пеготті. — Доки ви будете тут, лялечко моя, я приїздитиму сюди кожен тиждень свого життя, щоб побачитися з вами. На один день щотижня, все життя.

Ця обіцянка зняла великий тягар з мого серця, але то було ще не все, бо Пеготті вела далі:

— Я їду, Деві, бачите, до мого брата: по-перше, погостювати знову два тижні, щоб був у мене час обдивитись і трохи очуняти. Так от я й думала, що ви, мабуть, тут тепер непотрібні, так чи не змогли б ви поїхати разом зі мною?

Якби хтось інший, крім Пеготті, хотів потішити мене в той час, то не знайшов би кращого способу, ніж отой план. Знову бачити ці чесні обличчя, що аж сяють привітністю до мене; відновити мирність милого недільного ранку, коли дзвони дзвонять, камені падають у воду

1 ... 40 41 42 ... 271
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Девід Копперфілд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Девід Копперфілд"