Читати книгу - "Прокрастинація"

ідентифікувати її буває ще складніше. Якщо ви прийшли додому з хорошими оцінками в табелі, а батько був зайнятий за комп’ютером і не проявив інтересу — це один випадок. У стосунках, де є чуйність і підтримка, це невелика біда. Та, якщо ваш батько ніколи не реагував на вашу радість чи гордість, сукупність усіх таких випадків може змусити вас почуватися невидимим.

Ці травми залишаються з нами, разом із відчуттям, що ми дуже вразливі і перебуваємо в небезпеці. Завдання, які в іншій ситуації мали б нейтральне забарвлення, можуть здаватися ризикованими просто тому, що загрозливим здається щоденне існування. На жаль, коли ви відповідаєте на ризики за допомогою прокрастинації, ви насправді підвищуєте шанси опинитися в небезпеці.

Розриви та відновлення стосунків

Ми не ідеальні, і наші батьки також не ідеальні. Усі помиляються. В усіх батьків бувають погані дні, поганий настрій і погані вчинки. У ці моменти батьки не можуть розпізнати потреби своєї дитини. На щастя, щоби бути «достатньо хорошими» батьками, їм не потрібно читати наші думки.[167] Науковці, що досліджували моделі прив’язаності між батьками і дітьми, виявили, що батьки, які налаштовані на хвилю своїх дітей всього 30 % часу, змогли розвинути в них надійні емоційні прив’язки.[168]

Розриви, серйозні чи дрібні, — це нормальна складова будь-яких стосунків. Головний критично важливий чинник — це те, як люди переносять розриви. Якщо тато чи мама поводять себе не найкращим чином або ігнорують потреби дитини, він/вона може ініціювати процес відновлення стосунків: «Пробач, що я розізлився»; «Я не зрозумів, що тобі було дуже сумно і хотілося зі мною поговорити». Коли батьки можуть визнати свою провину і так взяти відповідальність за власні дії — це добре. Коли дитину роблять партнером у відновленні стосунків — це прояв поваги, цінності та визнання. А дитина, до якої ставляться з повагою, розвиває самоповагу.

Забутий спадок

Коли ви відкладаєте завдання, в цей момент оживає вся ваша історія. Ви можете усвідомлювати, що вас лякає або завдає незручності. Але навіть якщо ви й не знаєте, то можете бути певні, що ви активували давній спогад, пов’язаний із вашою самооцінкою.[169] Наші найперші спогади мають глибокий і тривалий вплив на розвиток нашої самооцінки. Вони працюють як дзеркало, що показує нам, ким ми є, і це відображення формує відтінок і фактуру, що стануть фоном для решти нашого життя.

Психолог Луї Козоліно, що пише про ці найперші життєві переживання, ставить питання так:

Чи наші батьки балували, любили і цінували нас, чи вважали нас набридливими, неприємними і нецікавими? Коли ми були з ними, то чи відчували себе у безпеці та захищеними, чи нам здавалося, що від нас можуть відмовитися і покинуть нас? Чи нас любили за те, якими ми були, чи за те, що ми робили на догоду їм? Коли ми заглядали в їхні очі, чи відбивалась там наша любов, чи вони здавалися роздратованими, байдужими і нещасними?.. Єдиний спосіб, яким ми можемо отримати доступ до цього раннього досвіду, — це подивитися на його віддзеркалення у нашій власній самооцінці, у тому, як ми ставимося до себе, як дозволяємо іншим ставитися до нас. Чи турбуємося ми про себе, чи балуємо себе, чи відчуваємо себе цінними? Чи живемо під пильним оком внутрішнього судді, що засуджує наші вчинки й критикує кожну думку й дію? Як ми ставимося до себе, коли припускаємося помилки? Коли ми зазнаємо невдачі, то чи вміємо прийняти розчарування, засвоїти уроки з цього досвіду та рухатися далі?[170]

Батьки, які переймаються емоціями дитини, забезпечують надійну основу[171], фундамент для відчуття, що нас приймають, люблять, що ми цілісні й упевнені в собі. Надійна основа — це також фундамент для здорового дослідження світу, для слідування своїм інтересам, можливостям і для подальшого навчання. На щастя, діти, які виростали без відчуття безпеки, можуть отримати його в дорослому житті, якщо зуміють вибрати для близьких стосунків безпечних, надійних і люблячих людей.[172]

Це все про любов

Кожен сімейний досвід дає дітям певне розуміння про те, як це, коли тебе люблять. У деяких сім’ях любов безумовна і людей приймають такими, якими вони є. В інших сім’ях любов більш умовна. Що прийнятне в одній сім’ї — може бути неприйнятним в іншій. Наприклад, у деяких сім’ях любов і прив’язаність означають зацікавленість у всіх сферах життя одне одного. В інших сім’ях цю саму поведінку сприймають як втручання чи образу, а люблять тих, хто дбає про себе і не виставляє вимог до інших.

Дитина може почати вірити, що має шанс на любов лише тоді, коли виконує певні функції, відведені їй всередині сім’ї. До прикладу, дитина може знати, що її любитимуть лише за умови:

• якщо вона буде ідеальною дитиною;

• якщо вона може зробити те, що легко дається іншим;

• якщо вона не лякає дорослих своїми успіхами;

• якщо вона дотримується їхніх правил;

• якщо вона завжди ставить дорослого на перше місце;

• якщо вона не вимагає від нього забагато;

• якщо вона може стати іншою людиною.

Ці умови відображають надію дитини на те, що її любитимуть. Та чи реально цій надії справдитися? Навіть якщо дитина виліпить із себе таку, якою, на її думку, вона мала би бути, немає гарантії, що її приймуть з любов’ю. І якщо її люблять, лише коли вона вписується у ці вузькі умови, то схвалення заслуговують тільки певні частини її особистості. Прокрастинація служить щоб підтримувати припущення про те, які саме речі є допустимими або дозволеними, а яку частину себе треба тримати у сховку. Дитині може здаватися, що це єдиний спосіб відчувати, що її люблять.

Наприклад, хлопчик живе з думкою, що він повинен вважати свого батька завжди правим, аби той його любив. Самооцінка хлопчика руйнується, тому що батько — «той, хто знає», а син мусить бути «тим, хто не знає». Коли хлопець вирішує взятися за написання робіт в останню хвилину, він шкодить сам собі, відмовляючись повною мірою використати свої таланти і здібності. Це змушує його залишатися у становищі того, хто не знає. Якби хлопчик не прокрастинував і дозволив собі дослідити й висловити власні ідеї, він посів би місце того, хто знає. А це було би прямим викликом його переконанню про те, де йому дозволено стояти щодо батька.

Заперечення й зміна давно вкорінених переконань про себе і свою родину може бути невтішним процесом, який дезорієнтує. Саме тому так важко подолати прокрастинацію. Це не просто питання зміни звички — це вимагає зміни вашого внутрішнього світу.

Щоправда, отримуючи доступ до своїх здібностей і тих частин себе, що їх прокрастинація запхала у сховок, ви можете отримати величезне задоволення, заявивши право на власну цілісність. Ця інтеграція і є справжньою основою для самоповаги.