Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88"

За кілька кроків од них біля столу вмостився Гак з мискою гарячого бігосу з м’ясом і заходився наминати його з хлібом. Шеф сів на тій самій лаві, може, за якийсь метр і не зводив з нього очей. Той спершу вдавав, що нічого не помічає, бо це пахло провокацією, але не втримався, наштрикнув великий шмат м’яса на виделку й простяг Шефові:

— Хочеш?..

Кусень виснув у повітрі за кілька сантиметрів од обличчя Шефа, але Шеф не відхилився, лише заперечливо похитав головою й суворо промовив:

— Вісім років!

— Що — вісім років?

— Вісім років минуло від тридцять восьмого, пане підхорунжий.

— Сержант? — перепитав той, раптом збагнувши, чому це обличчя видалось йому таким знайомим. — Боже милосердний, наш сержант з другої роти в цій більшовицькій армії?

Він одставив миску з бігосом і простяг руки, ніби наміряючись обняти Шефа, але хтозна, чим би усе скінчилося, бо в залі настало пожвавлення.

— Гірко, гірко! — загукали тісно розсаджені один біля одного гості.

Береза підвівся, разом з нареченою став на лаву, щоб краще їх було видно, й нахилився над Мариною, цілуючи її щасливо усміхнені вуста.

Урвавши на хвилю розмову, дивилися на них од вікна Граф і Чорноволоса.

Рудий кіт, скориставшись нагодою, стрибнув з підвіконня в темряву.

— Був і нема, — розсміялася дівчина. — Отак і солдати.

— Але ж Береза одружився.

— Хто його знає, чи одружився б він, коли б не був поранений. А крім того, Береза тутешній.

— Тутешнім стати неважко. Досить залишитись — і все.

— Кожен з вас має когось десь далеко звідси.

— Я не маю нікого, — відповів Граф задумано. — Ось уже три тижні — нікого.

Дівчина глянула йому в очі, щоб переконатися, чи не жартує. Граф пам’ятав заспокійливі слова Суворого, начебто сестра лінується написати, а мати, може, захворіла, а може, як утікали, то не прихопили з собою ні паперу, ні олівця — але відчував, що Суворий говорив це не тому, що вірив у диво, а просто від доброти душевної.

Суворий на другому кінці столу розтулив жменю, висипав золотаві патрони від автомата, поставив їх сторчма і, впевнившись, що всі десять на місці, перекинув пальцем один, тоді другий.

— Кожного п’ятого замордували гітлерівці, — мовив він до трьох Гакових людей, які сиділи, низько похиливши голови над столом. — Але ви вважаєте, цього мало, треба ще перебити кілька тисяч?..

На дошках столу, звідки прибрали тарілки й скатертину, червоним буряком був намальований контур нової Польщі. Органіст, умочивши пальці в гірчицю, домалював на сході колишній кордон.

Чоловік із банди, в якого за плечима перед цим був ранець, запустив пальці в чуприну, затягнув тихим голосом:

Білий орел без корони,

ніхто Польщу не боронить.

Трумен, Трумен, час бомбити,

бо несила вже терпіти.

— Заткни пельку, дурню! — схопив його за зап’ястя Суворий.

— Бо що? — шарпнувся той і другою рукою змів зі столу набої, перекинувши склянку горілки.

Хрін з червоним буряковим квасом і гірчиця злилися в одну криваву пляму — від моря до моря.

Органіст стримував свого колегу, щоб не дійшло до бійки, а Глина затуркував Суворого.

— Товаришу сержант! Коваль на велосипеді за рештою банди поїхав. Я сказав старшому сержантові, але він…

— Він знає, що рама підпиляна, — заспокоїв його Суворий. — Далеко той зв’язковий не доїде.

— Ніколи б не подумав… — провадив своєї Гак. — Наш інструктор, в усій школі підпрапорщиків найсильніший у фехтуванні…

— Так, це я, — підтвердив старший сержант. — Гарна була рота.

— Як служити, то служити, але вміти й відпочити… — Гак раптом ляснув себе долонею по лобі. — То ви там перед костьолом не перестріляли нас через давне знайомство?

— Не через те. Просто час припинити. Бо якщо не припинимо, країна перетвориться на пустку.

— Або ми пепеерівців, або пепеерівці нас. Як же інакше?

— Можна й інакше: після референдуму — амністія.

— Упізнаю, холера, й не впізнаю! — злився Гак. — Ти наш сержант — чи зовсім з іншої роти? Слухай, старий, зніми оцей мундир, викинь його в нужник і будь знову таким, як був колись!

— Пан гадає, що людина, як цибуля, під одним лушпинням — друге… І навіть не припускає, що в мене своя політика.

— Яка? Більшовицька чи, може, власна? — Гак глузливо розсміявся. — Іди до нас. Ще не пізно, але це вже останні години.

Шеф теж засміявся, але кожен з них мав свою думку із приводу великої політики, і з приводу того, що має трапитися цієї ж ночі. Щоб не дивитись один одному в очі, вони відвернулися до залу й разом з усіма почали плескати в долоні дідусеві Конрату, який навдивовижу легко й гарно витанцьовував оберека з Мариною.

Скориставшися з того, що всі захоплені обереком, Органіст у розстебнутому мундирі подибав до оркестру, відіпхнув того, що грав на контрабасі, й заходився смикати струни.

Інші музики, звиклі до таких пригод на весіллях, і далі грали оберека. Органіст шарпав струни чимраз гучніше і, нарешті збивши оркестр з такту, примусив його замовкнути. А сам загорлав на весь зал, корчачи мавпячі міни Корбі, що стояв неподалік:

Мудрий знає, що бажає:

каже “так”, каже “ні”.

Тільки качка дурний птах,

завжди кахка — так, так, так.

Останні слова доспівував у повітрі, бо Корба, залишивши Геновефу під стіною, відштовхнув нахабу від контрабаса, а потім перекинув його через голову й хряпнув об підлогу.

Люди порозбігались, а Корба, імітуючи звук контрабасових струн, заспівав у цілковитій тиші:

Баран знає, що бажає:

хоча б раз бекне “ні”.

Ну, а дурень, хрін із ним,

був і лишиться дурним.

Найбільш сп’янілі захихотіли, але враз і замовкли. Органіст іще з одним бандитом разом навалилися на Корбу.

Корба садонув бородатого в сонячне сплетіння, і той зігнувсь удвічі, але й самому Корбі так дісталось по потилиці, що аж у голові запаморочилося, і він уклякнув. Тут підскочив Цабе і, розмахуючи руками, немов ціпами, порозкидав Корбиних супротивників по підлозі.

Органіст, підводячись, розбив стільця й схопив одірвану ніжку. Корба добув з-за халяви фінку й чекав, трохи нахилившись уперед. Хто бачив його в такій ситуації, той знав, чим закінчиться для бороданя хоча б один непевний крок, — на рукоятці фінки було сім зарубок на сімох німецьких вартових, знятих кидком ножа з відстані кількох метрів, коли на фронті ходили по “язика”.

Обидва командири втрутились одночасно — Гак перегородив дорогу своїм, а Шеф наказав Корбі:

— Пройдися-но свіжим повітрям… Музико, грай!

Оркестр повів далі з перерваного такту. Капрал знизав плечима, але слухняно пішов до виходу.

На