Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

з них. Дівчата, бо знають про аборти зґвалтованих тобою їхніх товаришок. Вчителі, бо нагло заважаєш їм нормально виконувати їх обов'язки, нацьковуєш на них вихованців. Більшість дітей, бо попередив мене про твою убивчу затію саме хтось із них. Ти примусив іти «на мокре» із ножем оцих нещасних сиріт, залежних від тебе, — голосно, щоб і вони чули, говорив Янчук Швайці, що вже прийшов до тями.

— Отож, опам'ятайся, схаменися, припини врешті богування і зваж: я знайшов тобі роботу в місті — спершу учнем, а потім годинникарем! Якщо візьмешся за розум, я зможу за тебе поручитися. Ножа свого не шукай, він у мене. Подумай про мою пропозицію, або підеш у колонію для дорослих! — мов цвяха, прибив він «пахана» на прощання і пішов у вчительську.

«Коли б був послухав Лісницьку і попередив із вахтерами ту засідку, не скомпрометував би бандита в очах його оточення, як тепер, — аналізував Петро ситуацію, вже вірячи, що Матвій згодиться на його пропозицію піти учнем до майстра дядька Ошера. — Куди йому діватися, чи знайде що краще?»

Переконавшись, що Лісницька спить у директорському кабінеті, Янчук, дякуючи долі за поміч, міркував у вчительській про колонію і доходив висновку, що їх благодійний заклад насправді дуже далекий від благодійності, адже тут панують подвійні стандарти, приховувані адміністрацією: показова пристойність і реальне розбещення, піклування на словах і байдуж насправді. Як інакше пояснити, що вихователька спокійно собі спить, знаючи, які події можуть статися під час її чергування, що директор, щоб уникнути відповідальності, проситься у відрядження.

Петро уявив собі два світи: один прихований, замкнутий у своєму горі, бурхливо-різнорідний, який по причині природної ліні ніхто й не намагається розгадати, а просто наділяє харчем, одягом, притулком та сяким-таким навчанням, а другий егоїстичний, заробітчанський, цілком розгадуваний, який реагує тільки на те, що може порушити його гаразди. Майстрів шкільних майстерень, як людей принципово-незалежних при своїх рукомеслах, куховарок і нянь, що за чотири роки стали сиротам фактично матерями, Янчук до цього умовного другого світу не включав.

Колонія для стороннього спостерігача виглядала, як звичайний навчальний заклад: із портретами Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна і окремо Макаренка, з традиційними розкладами занять і графіками чергувань, зі звичними діаграмами росту добробуту і успішності вихованців, із погодженими з владою партійними відозвами, лозунгами й плакатами, з лекціями вряди-годи і переглядами що-два тижні кінокартин у клубі. Але Янчук добре розумів, що все те показне — насправді нещире, що він тут чи не єдиний із педвиховного колективу, хто не байдужий до життя сиріт і справді вболіває за їх долі. Саме з ним пов'язана поява тут спортивного інвентарю, музичних інструментів, фотоапаратів і створення відповідних секцій та гуртків для старших вихованців, що значно розширювало їх світогляд і можливості, це він домігся придбання самокатів для найменших, і тепер двір аж дзвенів від їх гамірної радості, і не хто інший, як він, почав мову про зняття дротів із парканів, а грат — із вікон. Звичайно, Янчукових зусиль не могли не поцінити і діти, й обслуга, і вчителі з вихователями.

Нічна смертельна подія поступово втрачала гостроту, переказувана пошепки і домислювана. Аж якось підвечір в колонію нагрянула комісія із міськвно і міському комсомолу на чолі з самим Орестом Модестовичем Жуком. Діти були скликані на збір у дворище, щоб вислухати його наказ про зняття дротів із парканів, а грат — із вікон, окрім комор для зберігання соцвласності і майстерень. Багатьох вихованців здивувало, що про недавню пригоду жодним словом на зборі не було згадано, та загальна радість від почутого була такою безмежною, що ніхто не насмілився її порушити. А ще як був об'явлений наступний наказ — про дозвіл дітям організовано відвідувати міські освітні заклади, кінотеатри, театри й музеї, ходити в ліс та на пляж, дослівно виписаний із Янчукової доповідної, — дитячому тріумфу не було меж!

Але представники педвиховного колективу мали іншу думку! На наступній нараді у клубі комісія почула висловлення їх неприхованого обурення і навіть загальне глухе несхвалення своїх дій, які «лише розбестять малих і більших злочинців та приведуть до їх втеч чи шантажувань...» Тут же дві виховательки подали заяви про відмову надалі працювати «із-за наказів та антивиховних заходів наглядових інстанцій».

Уже з наступного дня, коли вахтери, конюхи, шофери, інструктори майстерень разом зі старшими вихованцями зняли всі дроти й грати, життя колонії так ураз помінялось, що його й пізнати було несила! А ще як Петро, щоб убезпечитись від можливого шантажу, пустив чутку, що дітям, які мають батьків, дозволяється поїхати до них назовсім, хоч у наказі про це жодним словом не згадувалось. Або як об'явив, що чотирнадцять десятигрупників при умові успішного закінчення ними навчання завдяки наказові поїдуть за рахунок колонії на екзамени у вибрані вузи і він їх супроводжуватиме... Врешті й «пахан» висловив бажання поговорити із Петром Карповичем, хоч досі називав його не інакше, ніж «лягавим сукою».

Невдовзі прохолодним вечором, як уже смеркалося і вахтери виключили рубильниками половину світла у дворищі, а вихованці після миття ніг вляглися на сон, Янчук сидів на лавці посеред двору ніби в задумі, а фактично, попереджений хлопцями, чекав розмови з «паханом».

— Ти мене брав «на понт» чи й справді я можу влаштуватися учнем до годинникаря? — запитав «пахан», спинившись біля лавки.

— Чого ж «на понт»?! Якщо ти мене не приріжеш, як Олексу Черпака в Ростові чи Павла Чайку в Джанкої, і згодишся, щоб я за тебе поручився, якщо мій знайомий майстер дасть згоду взяти тебе до себе учнем і попросить директора артілі віддати наказ про твій прийом, то все можливе.

— Я обдумав усе, що сталося, — понуро сказав «пахан».

— А те, що могло статися?

— Обдумав і те, — не знаходив хлопець відваги перепрошувати Янчука. — Тих до «кичі» відправив не я.

— Не сумніваюсь, як і не хочу, щоб ти в ній опинився, — сказав Петро. — І не треба слів, Матвію! Я саме зараз читаю книжку про офіцерську вдову, що в каятті сама себе випорола, то й ти так можеш учинити. А якщо по-дружньому, як схочеш і зможеш мене не підвести, то дай при мені слово всім старшим вихованцям, що підеш на «кичу», як порушиш його, обкрадеш хоч раз чи зґвалтуєш кого...

— Хто їх ґвалтував?! Вони самі лізли під мене, мов кролики до удава!

— А я почну обговорювати твоє подальше з тими, від кого воно залежить,