Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

«Я дуже хотіла би піти на цю посаду, але це робота в Харкові, а моя мама ніколи не пробачить мені, що я переїхала так далеко».

«Я піду з тобою на побачення, але можеш нічого не казати моїй подрузі Олені? У неї одразу знижується самооцінка, коли в мене з’являється хлопець, а в неї ні».

У кожній із описаних ситуацій людина або бере на себе відповідальність за проблеми/почуття інших, або вимагає від когось узяти відповідальність за її почуття чи проблеми.

Найчастіше люди, які вважають себе «особливими», у стосунках потрапляють в одну із двох пасток. Або чекають, що інші люди візьмуть на себе відповідальність за їхні проблеми: «Мені так хотілося на вихідних спокійно посидіти вдома. Ти мав це розуміти і скасувати плани». Або беруть забагато відповідальності за проблеми інших людей: «Вона щойно знову втратила роботу. Мабуть, у цьому є моя вина, бо я не підтримував її так, як мав би підтримати. Завтра допоможу їй переписати резюме».

«Особливі» люди дотримуються цих стратегій у стосунках так само, як і в будь-яких інших життєвих сферах, щоб не брати на себе відповідальності за власні проблеми. У результаті стосунки стають слабкими і нещирими, перетворюються на засіб уникнути внутрішнього болю, замість бути вираженням справжньої поваги й захоплення партнером.

Це відбувається, до речі, не тільки з людьми, які переживають романтичне кохання, а й у родинах і в стосунках із друзями. Мати, яка надто опікується власною дитиною, може брати на себе відповідальність за кожну проблему своєї кровиночки. Але тоді її відчуття власної «особливості» породжує таке саме відчуття і в дітях, які виростають із переконанням, що інші завжди мають брати на себе відповідальність за їхні проблеми.

(Ось чому ваші проблеми в романтичних стосунках завжди підозріло нагадують проблеми у стосунках із батьками).

Якщо якісь області відповідальності за власні емоції та дії для вас укриті туманом — якщо є області, у яких незрозуміло, хто за що відповідальний, де чия вина, чому робиться те, що робиться, — ви ніколи не зможете твердо визначити свої цінності. Вашою єдиною цінністю стане зробити партнера щасливим. Або вашою єдиною цінністю стане, щоб партнер зробив вас щасливим.

Звичайно, це самозахист. І стосунки, у яких десь плаває такий туман, зазвичай ідуть на дно, як Титанік, із усім драматизмом і музикою.

Люди не можуть вирішувати проблеми за вас. Їм і не треба цього робити, бо від цього ви не станете щасливішими. І ви не можете вирішувати за інших їхні проблеми, бо й вони від того щасливішими не стануть. Якщо є двоє людей, які намагаються вирішити проблеми одне одного, щоб краще думати про самих себе, — значить, їхні стосунки нежиттєздатні. А от якщо двоє людей самостійно вирішують кожен свої проблеми, щоб краще думати одне про одного, — тоді стосунки в них у повному порядку.

Установлення правильних кордонів не означає, що ви не зможете допомагати або підтримувати партнера чи отримувати допомогу або підтримку від нього. Ви обоє маєте підтримувати одне одного. Але тільки тому, що це буде ваш вибір. Не тому, що відчуватимете себе зобов’язаними чи «особливими».

«Особливі» люди, які звинувачують інших у власних емоціях, роблять так тому, що вірять: якщо вони весь час удаватимуть із себе жертв, негайно хтось прибіжить і врятує їх і вони отримають любов, якої завжди так прагнули.

«Особливі» люди, які беруть на себе провину за емоції інших, роблять так тому, що вважають: вони «полагодять» партнера, врятують його і отримають любов і повагу, якої завжди так прагнули.

В отруйних стосунках завжди є інь і ян: жертва і рятівник, той, хто розпалює суперечки, бо завдяки цьому відчуває власну важливість, і той, хто гасить суперечки, бо завдяки цьому відчуває власну важливість.

Ці два типи людей притягуються одне до одного, і зрештою опиняються разом. Їхні патології ідеально поєднуються. Часто їхні батьки теж мали такі риси. Тому їхня модель для «щасливих» стосунків будується на відчутті власної «особливості» та на слабких кордонах.

На жаль, їм зрештою не вдається задовольнити справжні потреби партнерів. Через схильність надмірно звинувачувати і надто легко приймати на себе провину вони ще більше поглиблюють відчуття власної «особливості», і їм не вдається належно вдовольнити власні емоційні потреби. Жертва створює дедалі нові проблеми — не тому, що вони насправді множаться, а тому, що так вона отримує увагу та співчуття, яких потребує. Рятівник розв’язує і розв’язує — не тому, що його справді тривожать проблеми, а тому, що вважає: аби заслужити увагу та повагу від інших, потрібно розв’язати їхні проблеми. В обох випадках мотивація егоїстична й умовна, тому самопідривна. Такі люди рідко відчувають любов у чистому вигляді.

Якщо жертва по-справжньому кохає рятівника, вона має сказати йому: «Знаєш, це моя проблема, ти не мусиш розв’язувати її за мене. Просто підтримай мене, поки я розв’язуватиму її самотужки». Це буде справжній прояв кохання: узяти відповідальність за власні проблеми і не змушувати партнера відповідати за них.

Якщо рятівник хоче по-справжньому врятувати жертву, він має сказати: «Знаєш, ти навантажуєш інших власними проблемами. Вирішуй їх сама». І хай це звучить дико, але це буде справжній прояв кохання: допомагати комусь розв’язувати його ж проблеми.

Але замість цього жертви й рятівники використовують одне одного, аби побути під емоційним кайфом. Це як залежність, яку вони одне в одному вгамовують. За іронією долі, якщо їм раптом доводиться зустрічатися з емоційно здоровими людьми, вони починають нудитися і скаржитися, що їм бракує любовної «хімії». «Особливі» люди десятою дорогою обминають емоційно здорових і надійних, бо міцні кордони надійних людей видаються їм недостатньо «захопливими», аби постійно стимулювати емоційні ерогенні зони — а без цього «особлива» людина не проживе.

Для жертв найважче в житті — тримати у власних руках відповідальність за свої проблеми. Усе життя вони вірили, що хтось відповідає за їхню долю. І зробити перший крок у напрямку власної відповідальності дуже страшно.

А для рятівників найважче — припинити брати відповідальність за проблеми інших людей. Вони все життя вважали, що їх цінують і люблять тільки тоді, коли вони рятують інших, тому відмовитися від рятування — для них так само страшний крок.

Якщо ви жертвуєте чимось заради того, хто вам небайдужий, це має бути тільки тому,