Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

— Щодо мене, то, я не такий тонкий цінитель музичного мистецтва, але добре знаюся на всіляких негідниках, пане Моцарте, — втрутився Відок, — тому закликаю вас нам допомогти. Що швидше ви надумаєте з вашим дозволом, то краще.

— Гаразд, — кивнув Франц, — я подумаю.

— Чудово. Ми чекатимемо на ваше рішення, — врочисто сказав Естергазі.

Моцарт підвівся з-за столу й упевнившись, що добре стоїть на ногах, мовив, що йому вже час іти.

— Ледь не забув, — майже вслід йому гукнув Естергазі.

Моцарт озирнувся й запитально глянув на князя.

— Найщиріші вітання від моєї небоги Каролін. Бідолаха застудилася під час прогулянки, тому не змогла сьогодні бути на вашому концерті.

Франц на мить завмер.

— Передайте фроляйн моє шанування та побажання якнайшвидшого одужання, — вимовив він врешті та поспішним кроком вийшов із кнайпи.

На місто вже налягали сутінки, і на вулицях де-не-де встигли спалахнути ліхтарі. Вечір став прохолодним, проте після задушливого локалю ця прохолода була приємною. Франц повернувся на Марієнпляц. Людей тут поменшало, й на площі стало тихіше. Видно, одні розбрелися по кнайпах, інші — по своїх помешканнях. Лише інколи зринали звідкись людські голоси, що належали сірим постатям, або цокотів копитами кінь, несучи на собі вершника.

Перш ніж податися до свого готелю, Франц вирішив зайти до Фрауенкірхе[37]. Храм був відчинений. Зсередини війнуло вологою й запахом ладану. Ступивши кілька кроків, Моцарт сів на лаву і вгледівся убік напівтемного вівтаря.

Йому пригадалось, як десять років тому вони з братом так само зайшли до собору у Відні... Тоді він уперше зізнався Карлу, що часом бачить батька. Той сприйняв це за дивацтво і, здається, навіть неохоче повірив у його розповіді... Але чи може Франц вірити самому собі? Якщо це просто гра уяви? «Або ж... — раптова думка вколола його розпеченою голкою. — Можливо, Естергазі й Відок справді мають рацію, і до останків батька дісталися нечестивці? І вони їх осквернили, забравши звідти голову для своїх диявольських досліджень? А батько, з’являючись перед ним, просить повернути йому спокій?..»

Франц опустився на коліна й гаряче прошепотів молитву. В цю мить він пригадав, як у Лемберзі, в соборі святого Юра, випадково почув фрагмент із «Реквієму». Тамтешній хормейстер просив його про допомогу, однак він за весь час свого перебування в Галіції жодного разу не прийшов ані на месу, ані на репетицію. А все тому, що думки його були зайняті тією жінкою... Жозефіною.

— Misere mei, Deus[38], — прошепотів Моцарт і відчув, як від цих спогадів по його щоках потекли гарячі сльози.

Жозефіна! Ця жінка народилася, щоб він утратив через неї розум. Щоб здобути її, він вже стільки років мандрує світом, наче Одіссей! Тоді, як вона — утіха й розрада для іншого! Чи досі любить він її, чи вже радше ненавидить?.. Любить чи ненавидить?

Франц схопився з місця й кинувся геть із храму. Йому хотілося якнайшвидше дістатися до свого готелю на Кайзерштрассе, увірватися в покої, впасти на ліжко і щосили кричати в подушку. Так бувало не раз — і від цього трохи легшало...

Готельний портьє, побачивши його, усміхнувся, але постоялець минув його, не кажучи й слова. Потім піднявся вгору, де на третьому поверсі був його номер. До кімнати слід було пройти продовгуватим, тьмяно освітленим коридором. Килим на підлозі м’яко поглинав його поспішні, нервові кроки, тому могло видатися, що Франц іде, мов привид.

Зненацька двері однієї з бічних кімнат прочинились, і чиясь рука, міцно вхопивши Моцарта за комір сюртука, швидко втягла його всередину. Тієї ж миті хтось рукою затулив йому рот. Франц не встиг навіть зойкнути.

У кімнаті, куди його втягли, було темно, хоч в око встрель. Раптом знайомий голос тихо промовив:

— Тихо, пане Моцарте. Не панікуйте.

Це був детектив Відок. Переконавшись, що той не збирається пручатися, француз поволі прибрав руку від його рота, однак продовжував притримувати за одяг.

— Що відбувається? — обурено прошепотів Франц Ксавер.

— Пробачте, мені довелося піти на таке, — знову озвався детектив. — Не можна було, щоб ви дісталися до своєї кімнати.

— Але чому?

— Зараз усе побачите.

— Але тут темно!

— Цитьте, чорт забирай! Потерпіть!

Він потягнув його через темний простір кімнати, як виявилось, до вікна, що було затягнуте чорною портьєрою. Тут він зупинився і обережно відхилив невеликий край завіси.

— Зазирніть, — пошепки наказав Відок.

Франц слухняно глянув у темну шибку.

— Нічого не бачу, — одразу ж відповів він.

— Почекайте трохи. Нехай звикнуть очі...

За хвилину Моцарт і справді почав розрізняти з того боку таке ж саме вікно.

— Здається, ми якраз навпроти іншої кімнати, — сказав він детективові.

— Саме так. Що ви ще бачите?

— Всередині на столі підсвічник. Три свічки запалені...

— Чудово. Придивіться ще уважніше. Покої не здаються вам знайомими? — запитав Відок.

— Ні... Хоча. Заждіть... Це ж моя кімната! Там мої книги. Видно навіть мої папери.

— Браво, пане Моцарте. Демонструєте просто чудеса спостережливості, — іронічно похвалив його детектив.

— Припиніть знущатися, — відірвавшись від вікна, сказав Франц, — що за гру ви затіяли? Що все це означає?

— Тихше-тихше, — заспокоїв його Відок, — зараз самі все побачите.

— Поясніть, хто запалив світло в моїй кімнаті?

— Портьє. Я попросив його.

— Але навіщо?

— Ви бачили колись театр, в якому не горить світло? — питанням на питання відповів француз. — Навряд чи, бо тоді глядачам не буде видно акторів.

— Отже, це вистава?

— Ще й яка, пане Моцарте...

І вже іншим тоном несподівано промовив:

— А ось і головний лицедій. Дивіться уважно, мій друже, щоб не пропустити жодної мізансцени.

Франц не зводив погляду з вікна. У його покоях навпроти і справді з’явилася чиясь тінь. Вона рухалась обережно, скрадаючись.

— Хто це? — злякано запитав Франц.

— Тсс, дивіться.

Тінь обережно пройшла біля підсвічника, від чого полум’я свічок ледь помітно замиготіло. Тоді в руках у незнайомця зблиснуло продовгувате лезо.

— О Боже, — застогнав Моцарт, — що там відбувається?

Замість відповіді Відок голосно й пронизливо засвистів. Певно, для когось це було сигналом. До кімнати навпроти увірвалися інші тіні й там одразу ж зав’язалася боротьба.

— Попався, сучий сину! Попався! — радісно вигукнув поліцейський,