Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Залишав бажати кращого й рівень дисципліни серед бійців, про що красномовно свідчили численні накази повстанських командирів, спрямовані на припинення грабунків і дебошів. В Олександрівську начальник махновської залоги констатував, що «товариші повстанці не виконують наказів і продовжують грабувати, здійснюючи самочинні реквізиції, і навіть бувають випадки пограбувань наших братів-робітників». Н. Махно особисто доручив командному складу повстанців «звернути найсерйознішу увагу на безладдя в частинах, на непослух частин командирам і негайно ж покласти край внутрішньому недбальству частин». Намагаючись апелювати до «революційної свідомості» бійців, командир 1-го Донецького корпусу О. Калашников закликав: «Товариші повстанці й командири! Досить гуляти, час і за справу взятися. Припиніть пиятику, розпусту, які нас, повстанців, і так забруднили...» Та незважаючи на всі спроби командирів боротися з безчинствами своїх бійців, низький рівень військової дисципліни й схильність до мародерства залишалися незмінними рисами повстанської армії.

«Правляча» партія, якою в махновській армії вважали анархістів, не могла вплинути на поведінку повстанської маси. «Повстанці-махновці борються за цілковиту самостійність і свободу України. Їх найближчою ціллю є знищення Денікінської армії для встановлення Української Безвладної Трудової Федерації», — ішлося у відозві махновського командування. Але ідея перебудови суспільного устрою на засадах цілковитого самоврядування й ліквідації держави як апарату насилля так і залишилася недосяжною мрією для теоретиків анархізму в повстанській армії. Вплив анархістів на повстанців був вельми умовним, позаяк переважна більшість повсталих селян розуміла аграрну соціалізацію як перехід землі в їхню приватну власність. Для міських мешканців реалії махновщини виглядали занадто непривабливо. Олександрівська міська управа констатувала, що після зайняття міста махновцями «залишені без господарів і без догляду як урядові, так і приватні установи, будинки і майно громадян, що в паніці втекли, були розгромлені, розкрадені не лише повстанцями, але й покидьками з населення». Пересвідчившись у нездатності махновців налагодити міське життя, робітники в Олександрівську, Бердянську й Катеринославі не виявили жодного бажання долучитися до будівництва бездержавного устрою.

На зайнятих махновцями теренах були легалізовані всі політичні партії, зокрема й більшовики, а політичними справами відала Реввійськрада повстанської армії. Але місцеві осередки політичних партій не ризикнули вийти з підпілля, побоюючись розправи з боку махновської контррозвідки. Оскільки Н. Махно вважав УНР «класовим ворогом», репресій зазнали члени українських національних організацій. На напівлегальному становищі перебували більшовики. Лише катеринославська організація боротьбистів обрала курс на співпрацю з махновцями, видаючи часопис «Боротьба».

У середині листопада 1919 р. А. Денікін був змушений кинути на придушення махновського повстання додаткові військові сили — війська генерала Я. Слащова, зняті з фронту проти Армії УНР. Готуючись до операції проти махновських загонів, білогвардійці жорстоко розправились із вогнищами повстань у Причорномор’ї. Баштанська й Висунська «республіки» були розгромлені. До початку грудня 1919 р. білогвардійським військам удалося відрізати махновську армію від зв’язку з повстанцями Херсонщини й Полтавщини.

Оточивши повстанську армію Н. Махна в районі Катеринослава, білогвардійці на початку грудня перейшли в наступ. Спроба махновців утримати Катеринослав була приреченою на поразку, оскільки повстанські загони виявилися неспроможними протистояти регулярним і вишколеним білогвардійським частинам у відкритому бою. Окрім того, боєздатність повстанців значно знизилася внаслідок занепаду дисципліни, нестачі зимового одягу й епідемії тифу. 8—9 грудня білогвардійці здобули Катеринослав штурмом, відкинувши махновців до Нікополя. Таким чином, спроба махновського командування перейти від партизанської стратегії до способу дій регулярних армій зазнала невдачі.

Уцілілі махновські загони, які врятувалися від розгрому, більше не становили серйозної військової сили, хоча як партизани ще завдали чимало клопоту денікінській владі. Але війська генерала Я. Слащова не встигли довершити розгром повстанських формувань через появу в регіоні Червоної армії, яка саме в цей час розпочала успішний наступ углиб України.

Дезорганізація повстанцями білогвардійського запілля в Україні стала однією з головних причин військової катастрофи денікінських армій восени 1919 р. Діяльність повстанської армії Н. Махна виявилася особливо руйнівною для комунікацій ЗСПР. «Це був небувалий, безприкладний в історії розгром запілля... — свідчив сучасник. — На сотні верст великими зусиллями налагоджене цивільне й адміністративне життя в містах і частково в селах було остаточно зметено. Знищено й спалено величезні склади спорядження й продовольства для армії. Порушено шляхи сполучень...» На придушення повстанського руху білогвардійці були змушені кинути значні військові сили. Загальна чисельність білогвардійських військ, частин державної варти й охоронних підрозділів, які білогвардійці використовували в різний час на «внутрішньому фронті» в Україні, досягала 20 000 вояків. Ці війська виявилися незадіяними проти Червоної армії тоді, коли денікінська ставка відчайдушно шукала резерви для протистояння більшовицькому наступу.

Утім, білогвардійська окупація мимоволі відіграла важливу роль в еволюції ставлення селянства до національно-державницької ідеї. Той факт, що брутальне свавілля російських білогвардійців виявилося анітрохи не кращим від кривавих порядків російських більшовиків, неминуче підштовхував українського селянина до усвідомлення того, що лише «своя» влада може дати спокій і лад змученій країні. Однак лихоліття перехідної доби не скінчилося з поразкою білогвардійців. Військово-політична катастрофа уряду УНР стала важким ударом для національної справи, а повернення до України більшовиків означало відновлення «воєнного комунізму» й продовження затяжної селянської війни.

Оборона західних рубежів: війна ЗУНР і УНР проти Польщі в 1918—1919 рр.

(А. Папакін)

Листопадовий чин. Проголошення української державності в Східній Галичині

До Першої світової війни більш ніж 4 мільйони українців (офіційно їх називали русинами) проживало в Австро-Угорщині, переважно в Східній Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті. Землі Галичини, населені русинами, поляками, євреями та іншими народами, потрапили до складу монархії Габсбургів ще у XVIII ст. Спочатку імператриця Марія-Терезія, посилаючись іще на середньовічні угорські претензії на Галицько-Волинське князівство, приєднала до своїх володінь Королівство Галіції та Лодомерії зі Львовом (1772 р.), а згодом, після ліквідації Речі Посполитої, до «королівства» були долучені ще й частина Краківського, Люблінського й Сандомирського воєводств (1795 р.; у 1809 р. ці землі відійшли до Варшавського герцогства, а в 1815 р. — до російського Царства Польського), і врешті до нього приєднали територію ліквідованої Краківської республіки (1846 р.). Оскільки всі ці землі входили до складу однієї адміністративно-територіальної одиниці, — згаданого «королівства», — то назва «Галичина» поширилася й на малопольські території імперії; останні почали називатися Західною Галичиною, а власне Галичина дістала назву Східної Галичини. На основі австро-турецького договору 1775 р. до Австрії було приєднано Північну Буковину, яка з 1786 р. була підпорядкована Галицькому губернаторству у